— Тому що я кохаю тебе.
— Але ж це лише свинка.
— Можливо, у мене більше не буде нагоди показати тобі це. Адже ти здоровий.
Здавалося, вона виправдовується.
А наступного дня я спокійнісінько встав з ліжка і вирушив на інтерв’ю у рекрутингову компанію під назвою «Альфа», де пояснив, що вони будуть ідіотами, якщо не візьмуть мене. І я знаю, чому я переконував їх із такою непохитною самовпевненістю. Бо ніщо не змусить чоловіка вирости над собою більше, ніж признання жінки в тому, що вона його кохає. І хай навіть вона при цьому бреше, якоюсь частинкою своєї душі він буде їй вдячний, буде хоча б крапельку кохати її у відповідь.
Я взяв одну з Діаниних книжок з мистецтва, почитав про Рубенса, вивчив ту мізерну кількість відомостей про «Полювання на калідонського вепра» й уважно роздивився картину. Потім відклав книгу і спробував обміркувати майбутню операцію на Оскарс-гате, крок за кроком.
Квартира у багатоквартирному будинку, звісно, означає ризик зустрітися у під’їзді з кимось із сусідів. З потенційним свідком, який зможе роздивитися мене зблизька. Щоправда, впродовж лише кількох секунд. Але це не повинно викликати у них підозр і змусити придивитися до мого обличчя — людина у комбінезоні прямує у квартиру, де йде ремонт. То чого ж мені боятися?
Я знав, чого я боюся.
Під час інтерв’ю він читав мене як розкриту книгу. Та скільки сторінок він устиг прочитати? Чи може бути, що він щось запідозрив? Незрозуміло. Він упізнав техніку ведення допиту, якої сам навчився на військовій службі, та й усе.
Я взяв мобільник і зателефонував Граафу, щоб сказати, що Діани немає вдома і що з координатами можливого експерта, який оцінить справжність картини, доведеться зачекати до його повернення із Роттердама. Автовідповідач на телефоні Граафа запропонував мені залишити повідомлення, що я і зробив. Пивна пляшка була порожньою. Мені хотілося віскі, але я собі цього не дозволив, я не мав права прокинутися завтра з дурною головою. Ще пляшка пива, і все.
Я випив ще півпляшки, коли усвідомив, що роблю. Я забрав слухавку від вуха і поспішив перервати виклик. Я набрав номер Лотте, що зазначався у списку контактів під секретною назвою «А», буквою, яка щоразу змушувала мене підстрибувати, висвічуючись під час вхідного дзвінка. За нашою з нею домовленістю, дзвонити міг тільки я. Я ввійшов у перелік контактів, знайшов «А» і натиснув «видалити».
«Ви хочете видалити цей номер?» — уточнив телефон.
Я втупився поглядом в альтернативу, що мені відкрилася. Боягузливе, віроломне «ні» і брехливе «так».
Я натиснув «так». Знаючи, що її номер уп’явся в мій мозок так, що видалити його неможливо. Що б це могло означати, я не знав і не хотів знати. Нічого, він поступово згасне. Згасне і зникне. Так має статися.
Діана повернулася за п’ять хвилин до півночі.
— Ну, що ти робив, коханий? — спитала вона, підійшла до крісла, всілася на поруччя й обійняла мене.
— Нічого особливого, — сказав я. — Провів інтерв’ю з Класом Граафом.
— І як?
— Він те, що треба, не враховуючи того, що іноземець. «Патфайндери» чітко сказали, що їм потрібен керівник-норвежець, вони навіть офіційно заявили, що мають намір поставити норвежців на усі керівні посади. Тож їх ще вмовляти доведеться.
— Ну, в цьому тобі рівних немає. — Вона поцілувала мене у чоло. — У тебе, кажуть, унікальна репутація.
— В якому сенсі?
— Репутація людини, яка завжди домагається призначення того, кого пропонує.
— Справді? — Я зобразив подив.
— Тож і тепер впораєшся.
— Як там Катріне?
Діана провела рукою по моєму волоссю.
— Чудово. Як завжди. Точніше, навіть ще краще, ніж завжди.
— В один прекрасний день вона може померти від щастя.
Діана занурила обличчя в моє волосся і прошепотіла просто у нього:
— Вона щойно дізналася, що вагітна.
— Отже, якийсь час усе буде не так уже й чудово.
— Дурниці, — промовила вона. — Ти що, випив?
— Трішечки. Вип’ємо, може, за здоров’я Катріне?
— Я вже піду ляжу, дуже втомилася від її радісного цвірінчання. Ти прийдеш?
Коли я лежав, вигнувшись, позаду неї, обіймав її, відчуваючи її спину грудьми і животом, до мене раптом дійшло те, про що мені слід було подумати одразу ж після інтерв’ю з Граафом. Що тепер я можу запліднити її. Що я нарешті впевнений у майбутньому, що я відчуваю ґрунт під ногами і що дитина тепер не зможе зіштовхнути мене з моєї платформи. Тому що за допомогою Рубенса я стану тим левом, володарем прайду, з яким Діана мене порівнювала. Який здатен прогодувати свою зграю. Не те щоб Діана у цьому сумнівалася — але сумнівався я сам. Що зможу оберігати домашнє гніздечко саме так, як на те заслуговує така жінка, як Діана. До того ж, саме дитина може вилікувати її від тієї благословенної сліпоти. Але тепер вона має право бачити, нехай бачить мене всього.
З відчиненого вікна потягло пронизливим холодком, шкірою побігли пухирці, і я відчув ерекцію.
Але Діана дихала глибоко і рівно.
Я відпустив її. Вона перевернулася на спину, спокійна і беззахисна, як дитина.
Я зіслизнув з ліжка.
Вівтаря міцуко, судячи з усього, не торкалися з учорашнього дня. Зазвичай не минало і доби, щоб там не відбулося бодай якихось видимих змін. Діана чи то міняла воду, чи ставила нову воскову свічу, чи нові квіти. Я піднявся у вітальню, налив собі віскі. Паркет біля вікна холодив підошви. Віскі був «Макаллан», тридцятирічної витримки, пляшку подаровано одним задоволеним замовником. Я дивився вниз на гараж, що купався у місячному сяйві. Уве вже їде сюди. Він зачиниться у гаражі і відчинить машину, у нього є запасний ключ. Вийме Єву Мудоччі, покладе у теку і вирушить до своєї машини, яку лишив на значній відстані, щоб ніхто не помітив зв’язку між нею і нашим будинком. Він поїде до перекупника у Ґетеборг, передасть картину і повернеться на світанку. Але Єва Мудоччі мені більше не цікава — так, вимушена халтурка. Коли Уве повернеться з Ґетеборга, то, сподіваюся, привезе мені пристойну копію рубенсівського «Полювання» і сховає під дахом мого «вольво» перш, ніж прокинемося ми або сусіди.
Раніше Уве користувався для своїх ґетеборзьких рейсів моєю машиною. Я сам жодного разу не розмовляв з перекупником, тож, сподіваюсь, з усіх, хто є у цій справі, він знайомий лише з Уве. Саме це мені й було потрібно — якомога менше точок дотику, якомога менше тих, хто в якусь мить зможе вказати на мене пальцем. Злочинців рано чи пізно піймають, і тоді я мушу бути від них якнайдалі. Саме тому я ніколи не зустрічався з Уве Чикерюдом на людях і тому телефонував йому тільки з автомата — не хочу, щоб якийсь з моїх номерів фігурував у роздруківці його телефонних дзвінків, коли Уве заарештують. Поділ грошей і стратегічне планування відбувалися далеко від Осло — у лісній хатинці в околицях Елверума. Уве знімав його в одного самотнього фермера, і ми завжди приїздили туди кожен на своїй машині.
Так ось дорогою до цієї хатинки до мене і дійшло, на який ризик я наражаюся, коли Уве на моїй машині відвозить картини у Ґетеборг. Я саме проїхав радар, коли помітив його майже тридцятилітній «мерседес», чорний і солідний «280SE», припаркований поряд із поліцейською машиною. Тут до мене і дійшло, що Уве Чикерюд — один із тих незграбних водіїв, які просто не в змозі дотримуватися швидкісного режиму. Свого часу я втовкмачив йому, щоб він завжди прибирав мою електронну платіжну картку з вітрового скла, коли їде на моєму «вольво» в Ґетеборг: якщо проїжджати пункт збору грошей за платіжною карткою, вона щоразу фіксується, а мені немає жодної радості пояснювати потім поліції, з якої це такої причини я декілька разів на рік їжджу туди-сюди трасою Е-6 вночі. Але побачивши Уве на пункті контролю швидкості, я зрозумів, у чому найбільший ризик: у тому, що поліція зупинить злісного порушника і свого давнього знайомого Уве Чикерюда дорогою до Ґетеборга і стане вивідувати, що ж це він робить у машині респектабельного цього, як його, а, хедхантера, Роджера Брауна. Нічого хорошого з цього не вийде. Бо результат зустрічі Уве Чикерюда з Інбау, Рейдом і Баклі може бути тільки один.