Я зняв картину, виніс на кухню і поклав на стіл. Під старовинною рамою, як я і здогадувався, знаходився підрамник, до якого кріпилося полотно. Я дістав два найпростіших і найнеобхідніших інструменти, які взяв із собою: шило і кусачки. Відкусив майже усі гвіздки, окрім тих, що знадобляться мені знов, витягнув їх, звільнив підрамник і за допомогою шила почав розхитувати штифти у пазах. Порався я довше, ніж завжди, все-таки Уве має рацію щодо дрібної моторики. Але за двадцять хвилин копія вже була у мене в рамі, а оригінал у теці.
Я повісив картину на місце, зачинив за собою двері, перевірив, чи не залишив слідів, і вийшов з кухні, стискаючи папку у спітнілій руці.
Проходячи вітальнею, я кинув погляд у вікно і побачив крону дерев, наполовину обірвану вітром. Вогняно-червоне листя, що не встигло облетіти, підсвічувалося косими променями сонця, яке пробивалося крізь хмари, так, що здавалося, гілки охоплено полум’ям. Рубенс. Фарби. Це його колорит.
Це була магічна мить. Мить перемоги. Мить перевтілення. Така мить, коли виразно бачиш, як рішення, котрі здавалися такими складними, раптом виявляються очевидними. Я хочу стати батьком, я збирався сказати їй це ввечері, але відчув це саме зараз. Тут і тепер, на місці злочину, з Рубенсом під пахвою і цим чудовим величним деревом перед очима. Ось мить, яку варто було б увічнити в бронзі, — як пам’ять, як вічний сувенір, що належить нам із Діаною, щоб інколи діставати його у дощові дні. Це рішення, подумає вона, незаплямована, було прийнято у мить просвітлення і без будь-якої іншої причини, окрім любові до неї і наших майбутніх дітей. І тільки я, лев, голова прайду, знатиму сувору правду: що горло зебри було перегризено після стрибка їй на зашийок, що пагорб було залито кров’ю заради них, моїх невинних левенят. Так, саме так зміцниться наше кохання. Я дістав мобільних, зняв рукавичку і набрав її номер телефону. Я намагався сформулювати фразу, поки очікував з’єднання. «Люба, я хочу подарувати тобі дитину…» Або «Кохана, дозволь мені подарувати тобі…»
І тут пролунав акорд Gllsus4 Джона Леннона: «It’s been a hard day’s night…»[16]
Що правда, то правда. Я схвильовано посміхався.
Аж поки до мене не дійшло.
Адже я чую це тут!
Нісенітниця якась.
Я опустив слухавку.
І вдалині, але досить чітко, почув, як «Бітлз» починають грати «А Hard Day’s Night». Її рингтон.
Мої ноги, немов залиті бетоном, застигли на крафт-папері, що вкривав підлогу.
Ось вони почали рухатися на звук, поки серце стукало важко і повільно, як б’ють у литаври. Звук лунав з-за дверей, трохи прочинених у коридор із внутрішнього боку парадних кімнат.
Я відчинив двері.
Це була спальня.
Ліжко посеред кімнати було охайно складене, але ним явно користувалися.
У ногах лежала валіза, а збоку стояв стілець, на спинці якого висів якийсь одяг. З незачиненої шафи визирав костюм на вішалці. Той самий, у якому Клас Грааф був на інтерв’ю. Десь тут, у спальні, співали у два голоси Леннон і Маккартні — з тою енергетикою, якої на більш пізніх дисках уже ніколи не було. Я озирнувся. Став на коліна. Нахилився. І побачив його. Телефон від «Прада» лежав під ліжком. Мабуть, випав з кишені її штанів. Можливо, коли він їх з неї зривав. А вона не почала шукати його, поки… поки…
Перед очима зринув її звабливий зад, коли вона сьогодні вранці гарячково копирсалася у своєму одязі і сумочці.
Я піднявся з колін. Надто швидко, мабуть, тому що кімната заходила ходором. Я зіперся об стіну.
Увімкнувся автовідповідач, пролунало її цвірінчання:
— Привіт, це Діана. Зараз я не можу підійти до телефону…
Ага, звісно.
— Але ж ви знаєте, що робити…
Так. Знаю. Краєчком свідомості я зафіксував, що схопився за стінку голою рукою і треба не забути її витерти.
— Вдалого дня!
А це вже навряд чи вийде.
Відбій.
Частина третя
ПОВТОРНЕ ІНТЕРВ’Ю
9. Повторне інтерв’ю
Мій батько, Ієн Браун, був затятим, хоча й не дуже обдарованим, шахістом. Він навчився грати у п’ятирічному віці у свого батька, а потім читав книги з теорії шахів та вивчав партії. Однак мене він гри у шахи не навчав, поки мені не виповнилося 14 й оптимальні роки для навчання лишилися позаду. Але я мав схильність до шахів і у шістнадцять років уперше його переміг. Він посміхався так, ніби пишається мною, але я знав, що насправді приховує ця посмішка — ненависть. Він знов розставив фігури на дошці, і ми почали матч-реванш. Я грав, як завжди, білими фігурами, він переконував мене, що таким чином віддає мені перевагу. Після кількох ходів він вибачився і пішов на кухню, де, як я знав, хильнув з пляшки джину. Поки його не було, я встиг переставити дві фігури, але він не помітив. Ще за чотири ходи він, розкривши рота, дивився на мого білого ферзя навпроти свого чорного короля. Він зрозумів, що при наступному ході я оголошу йому мат. Вигляд у батька був такий кумедний, що я не зміг стримати посмішки. По його обличчю я бачив — він розуміє, що відбулося. Він підвівся і скинув усі фігури з дошки. І вдарив мене. Коліна мої підігнулися, і я впав — радше від страху, ніж від удару. До того він мене ніколи не бив.
— Ти переставив фігури, — прошипів він. — Мій син не шахраює!
У роті я відчував смак крові. Білий ферзь, моя біла королева, лежала біля моїх ніг. Її корона розкололася. Ненависть, наче жовч, пекла мені горло і груди. Я підняв понівечену королеву і поставив на дошку. А після і решту фігур.
— Твій хід, батьку.
Бо саме так чинить гравець, сповнений духом крижаної ненависті, — коли його супротивник несподівано б’є його по обличчю у двох кроках до перемоги, він угадує страх і б’є по найболючішому місцю. Гравець тримає дошку у полі зору, але, сховавши страх, розробляє новий план. Зводить дух, відновлюється, досягає перемоги. І йде, не показуючи свого тріумфу.
Я сидів у торці столу і дивився, як ворушаться губи Класа Граафа. Як напружуються і розслабляються щоки, виліплюючи слова, зрозумілі, вочевидь, для Фердинанда і двох представників «Патфайндера», — у всякому разі всі троє кивали, не приховуючи задоволення. Як я ненавидів цей рот. Ненавидів сірувато-рожеві ясна, зуби, міцні як могильні плити, саму форму цього огидного тілесного отвору, схожого на відкриту рану з кривими краями, з піднятими куточками, що означали посмішку — посмішку-проріз, якою Бйорн Борг[17] свого часу зачаровував світ. І якою тепер Клас Грааф зваблював своїх майбутніх роботодавців із «Патфайндера». Але більш за все я ненавидів його губи. Губи, що торкалися губ моєї дружини, її шкіри, можливо, її рожевих сосків і напевне — її вологого, трохи відкритого лона. Мені здалося навіть, що я бачу біляву лобкову волосинку, що прилипла до складочки на його відкопиленій нижній губі.
Я сидів мовчки майже півгодини, поки Фердинанд ставив одне за одним дурні запитання, взяті із книги з рекрутингу з таким дебільним піднесенням, ніби сам їх вигадав.
На початку інтерв’ю Клас Грааф відповідав, повернувшись у мій бік. Та поступово він збагнув, що я неофіційний пасивний глядач, що його місія тепер — нести спасенну вістку, Євангеліє від Граафа, цим трьом. Однак він раз у раз кидав на мене запитальні погляди, ніби очікуючи натяку на мою роль у всьому цьому.
Через якийсь час ті двоє з «Патфайндера», голова правління і менеджер з громадських комунікацій, почали ставити Граафу свої запитання, які стосувалися, звісно, його роботи в «ХОТЕ». І Грааф звітував, як він і «ХОТЕ» взяли на себе випробування «Трейсу» — густої рідини, схожої на лак чи гель, в одному мілілітрі якої міститься близько сотні передавачів і яку можна нанести майже на будь-який об’єкт. Цей блискучий лак майже невидимий і, як і звичайний лак, настільки добре сполучається з поверхнею, що його можна видалити лише малярним шкребком. От тільки потужність у передавачів маленька і сигнал від них такий слабкий, що не проходить крізь речовини, густіші за повітря, — скажімо, крізь воду, кригу, мул чи то навіть густий шар пилу, що вкриває транспортний засіб під час війни у пустелі. Зате стіни, навіть товста кам’яна кладка для таких передавачів, як правило, не є перепоною.