Я встав позаду Діаниного крісла.
— Він тепер у КРИПОСі, — сказала вона. — Вбивства і таке інше.
Я це і сам, звісно, знав, я гуглив Бреде Сперре щотижня, аби знати, що він поробляє і чи не сказав чогось у газетах про зграю викрадачів предметів мистецтва. Окрім того, я ще й розпитував про нього при нагоді: Осло — місто маленьке. Я був у курсі.
— Співчуваю, — сказав я невимушено. — Тепер він не часто зможе заглядати до тебе у галерею.
Вона посміхнулась і поглянула на мене знизу вгору, а я поглянув на неї згори й усміхнувся — тепер наші обличчя знаходилися у зворотному від звичайного співвідношенні. І на якусь мить мені подумалося, що нічого у них з Граафом не було, що я просто уявив це занадто живо і яскраво, як інші час від часу уявляють найгірше, що може статися в їхньому житті, щоб відчути це і зрозуміти, чи варто жити далі. І ніби бажаючи отримати підтвердження, що це лише фантазія, я сказав, що варто було б насправді замовити подорож у Токіо у грудні. Але вона, попри те, що до того так прагнула поїхати туди, здивовано подивилася на мене і сказала, що не може закрити галерею на Різдво, адже це високий сезон. І що ніхто не їздить у Токіо в грудні, бо ж там холоднеча. Тоді я спитав щодо весни — може, вже час забронювати квитки? Та вона відповіла, що не варто так далеко загадувати, краще почекати і подивитися, як усе складеться. Звичайно, відповів я і сказав, що піду спати, адже дуже стомився.
Спустившись униз, я зайшов у дитячу кімнату, підійшов до міцуко-дзідзо і схилив коліна. Вівтаря і досі ніхто не торкався. Не варто так далеко загадувати. Краще зачекати і подивитися. Я вийняв з кишені маленький темно-червоний футляр, погладив пальцем його шовковисту поверхню і поставив поряд з кам’яним Буддою, що оберігав наше водяне дитя.
— За два дні ми таки знайшли цього наркодилера в одному сільці. Його переховувала юна дівчинка-іноземка, котра, як з’ясувалося, стала його коханкою. Ця публіка зазвичай знаходить ось таких дівчат невинного вигляду і використовує їх як кур’єрів. Поки дівчат не схоплять на митниці і не засудять до довічного ув’язнення. На цей час минуло вже 65 днів від початку пошуків. — Клас Грааф приглушив зітхання. — Щодо мене, то я був готовий ганятися за ним ще стільки ж.
Мовчання врешті порушив менеджер з громадських комунікацій:
— І ви його затримали?
— Не тільки його. Він і його коханка дали свідчення, що дозволили нам затримати ще двадцяти трьох його співучасників.
— Але як… — почав голова правління, — як відбувається захоплення таких… гм, десперадо?
— У цьому випадку досить спокійно, — сказав Клас Грааф і заклав руки за голову. — Як для Суринаму. Коли ми взяли будинок штурмом, він, поклавши на стіл зброю, допомагав коханці крутити м’ясо через м’ясорубку.
Голова правління зареготав і глянув на менеджера з громадських комунікацій, а той покірно підтримав шефа боязким смішком. Потім дует перетворився на тріо, коли до нього додався високий пискливий сміх Фердинанда. А я розглядав їхні безглузді обличчя, думаючи, що мені б зараз не завадила ручна граната.
Після того, як Фердинанд закінчив інтерв’ю, я пішов провести Класа Граафа, поки решта троє взяли паузу для підбиття підсумків.
Я довів Класа Граафа до ліфта і натиснув кнопку.
— Більш ніж переконливо, — сказав я, склавши руки на животі і дивлячись, як перемикаються цифри поверхів на табло. — Як спокусник ти робиш успіхи.
— Спокуса від спокуси різниться. Сподіваюся, Роджере, ти не вважаєш нечесним прагнення продати себе якнайдорожче.
— Звичайно, ні. На твоєму місці я вчинив би так само.
— Дякую. Коли буде підписано призначення?
— Сьогодні ввечері.
— Чудово.
Двері ліфта прочинилися, ми увійшли в нього, стояли й чекали.
— Я просто подумав, — сказав я. — Цей дилер, якого ви переслідували…
— Що?
— Це випадково не той, що катував тебе в підвалі?
Грааф посміхнувся:
— Як ти здогадався?
— Просто припустив.
Двері знову зачинилися.
— І ти вдовольнився простим затриманням?
Грааф підняв одну брову.
— Тобі важко у це повірити?
Я знизав плечима. Ліфт поїхав униз.
— План був — позбавити його життя, — сказав Грааф.
— Отже, було за що помститися.
— Так.
— А до якої відповідальності засуджують у нідерландській армії за навмисне вбивство?
— Завжди є спосіб зробити все так, що ніхто ні про що не дізнається. Курацит.
— Отрута? Якою намащують стріли?
— Ним користуються мисливці за головами у нашій частині світу.
Навмисна двозначність, я зрозумів.
— Розчин курациту у каучуковій капсулі, розміром з виноградину, з гострою, майже невидимою голкою. Поміщається у матрац об’єкта. Коли об’єкт лягає, голка простромлює тіло, яке своєю вагою вичавлює отруту з гумової капсули.
— Але ж він був у будинку, — сказав я. — І до того ж мав свідка в обличчі цієї дівчини.
— Саме так.
— То як ти примусив його здати своїх?
— Я запропонував йому угоду. Наказав моєму товаришеві тримати його, а сам засунув його руки у м’ясорубку і сказав, що ми прокрутимо їх і згодуємо фарш собаці у нього на очах. Тут він і заговорив.
Я мовчки кивнув, уявивши собі цю сцену. Двері ліфта розсунулися, і ми пішли до виходу. Я відчинив перед Граафом вхідні двері.
— А що було потім, коли він усе сказав?
— В якому сенсі? — сказав Грааф, зіщулено дивлячись на небо.
— Чи виконав ти свою частину угоди?
— Я ж бо… — мовив Грааф, дістав з нагрудної кишені темні окуляри «Мауї Джим-Титаніум» і одягнув їх. — Я завжди виконую свою частину угоди.
— Отже, простий арешт? Чи варто було заради цього два місяці полювати на цього типа, та ще й ризикуючи життям?
Грааф тихо розсміявся.
— Ти не розумієш, Роджере. Для таких, як я, припинити полювання неможливо. Я, як і мій собака, — результат селекції і дресури. Ризику для нас просто не існує. Я — як запущена ракета з тепловим наведенням — її не зупинити, вона сама, в силу своєї будови, націлена на саморуйнування. Ось тобі й нагода перевірити свої знання з психології. — Він узяв мене за лікоть, посміхнувся тонкою посмішкою і прошепотів: — Тільки цей діагноз тримай при собі.
Я продовжував стояти, притримуючи двері.
— А дівчина? Її ти як примусив говорити?
— Їй було чотирнадцять років.
— І?
— А сам як думаєш?
— Я не знаю.
Грааф глибоко зітхнув.
— Я не розумію, чому у тебе склалася така думка про мене, Роджере. Я не допитую неповнолітніх дівчат. Я взяв її із собою до Парамарібо, купив їй квиток на літак із власного солдатського жалування і найближчим рейсом відправив додому до батьків, поки суринамська поліція не встигла встромити у неї свої кігті.
Я дивився йому вслід, поки він швидким кроком йшов до свого сріблястого «лекcyca-GS430» на парковці.
Цей осінній день був сліпучо прекрасним. А у день мого весілля йшов дощ.
10. Вада серця
Я утретє натис на кнопку Лотте Мадсен на щитку домофону. Щоправда, таблички з іменем поряд не було, та я вже стільки разів у житті дзвонив у ці двері на Ейлерт-Сундс-гате, що навряд чи міг переплутати.
Споночіло і похолоднішало рано і різко. Я зіщулився. Лотте довго зволікала із відповіддю, коли я подзвонив їй з роботи після обідньої перерви і спитав, чи можна зайти до неї після восьмої. Коли ж вона нарешті погодилася вшанувати мене аудієнцією, я зрозумів, що це було, вочевидь, порушення даної собі клятви: ніколи більше не мати справи з людиною, яка так безжалісно її кинула.