— Взагалі-то так.
— Вітаю. Чи можна, дивлячись на нього, вгадати, скільки він коштує?
— Навряд чи.
— Саме так — навряд чи. Ось ця картина складається з кількох штрихів, голова жінки — це овал, нуль без обличчя, а фарбу нанесено рівно, без жодної текстури. До того ж її оцифровано, тож її можна роздрукувати, натиснувши одну клавішу.
— Жах.
— Єдина — на мій погляд, єдина — підстава для того, щоб картина коштувала чверть мільйона, — це репутація художника. Чутки про те, що він майстер, віра ринку в те, що він геній. Тому що геніальність — це така річ, яку руками не помацаєш, і ніхто ніколи у ній цілковито не впевнений. Ось так і з керівниками, Ландере.
— Я розумію. Репутація. Керівник має викликати довіру.
Позначаю у себе: НЕ ДУРЕНЬ.
— Звісно, — продовжую я. — Усе залежить від репутації. Не тільки заробітна платня керівника, але і ціна акцій підприємства на біржі. То яким же витвором мистецтва ви володієте й у скільки він оцінюється?
— Автолітографія Едварда Мунка «Брошка». Ціна мені невідома, але…
Я нетерпляче махнув рукою.
— На останньому аукціоні вона йшла за триста п’ятдесят тисяч, — сказав він.
— А як така цінність захищена від викрадення?
— У нашому будинку добра охоронна система, — сказав він. — «Триполіс». У всіх сусідів така.
— «Триполіс» добрий, але дорогий — у мене теж він стоїть. Тисяч вісім на рік. А скільки ви інвестували у власну професійну репутацію?
— У сенсі?
— Двадцять тисяч? Десять тисяч? Менше?
Він здвигнув плечима.
— Жодного ере, — сказав я. — У вас резюме та кар’єра, які коштують у десять разів дорожче за картину, про яку ви говорили. Однак за цим усім ніхто не приглядає, жоден охоронець. Тому що ви не вважаєте це за потрібне. Ви вважаєте, що результат вашого керівництва акціонерним товариством говорить сам за себе. Адже так?
Ландер не відповів.
— Однак, — сказав я, нахилившись уперед та стишивши голос, начебто збираючись повідомити якусь таємницю, — це не так. Результат — це картина Опая: кілька рисок та нуль без обличчя. Картина — ніщо, репутація — усе. Саме це ми і можемо вам запропонувати.
— Репутацію?
— Ви сидите тут переді мною, один із шести достойних кандидатів на керівну посаду. От тільки не думаю, що ви її отримаєте. Тому що для такої посади ваша репутація заслабка.
Рот його відкрився ніби для крику протесту. Який так і не прозвучав. Я знову відкинувся на високу спинку крісла, воно заскрипіло.
— Господи, та ви ж щосили домагалися цієї роботи! А потрібно було лишень, аби якась підставна особа вказала нам на вас, а ви б потім при зустрічі з нами запевняли, що нічого про це не знаєте. Адже топ-менеджера ще треба вполювати, вони не з’являються самі, готові — підстрелені та оббіловані.
Я бачив — мої слова мали успіх. Він був приголомшений. Це вам не звичайна анкета для інтерв’ю, ні Кюте, ні Диск, ні ще який-небудь з подібних тупих та незручних списків-питань, винайдених психологами з більш чи менш вираженою психологічною приглухуватістю і так званими спеціалістами з людського потенціалу, геть позбавленими останнього. Я знову притишив голос:
— Сподіваюся, ваша дружина не надто засмутиться, коли сьогодні ввечері ви повідомите їй це. Що так і не отримали роботи своєї мрії. Що кар’єра цього року знову лишається у режимі очікування. Як, власне, і минулого…
Він підскочив у своєму кріслі. В яблучко! Ще б пак! Це ж Роджер Браун у дії, найяскравіша зірка рекрутингового небокраю на сьогодні!
— Минулого року?
— А що, хіба ні? Адже ви пропонували свою кандидатуру на керівну посаду в «Денья». Майонез та печінковий паштет, чи не так?
— Я вважав, що це конфіденційна інформація, — мляво промовив Ієреміас Ландер.
— Так воно і є. Але у мене така робота — усе відслідковувати. Ось я і відслідковую. Доступними мені методами. Безглуздя — претендувати на посаду, якої не отримаєш, а надто у вашому становищі.
— У моєму становищі?
— Ваші папери, ваші професійні досягнення, результати тестів та моє враження від спілкування з вами вказують мені на те, що все необхідне у вас є. Чого вам не вистачає, так це репутації. А в репутації найголовніше — ексклюзивність. Метушіння у пошуках негарантованої роботи підривають ексклюзивність. Ви керівник, ви готові зайняти не будь-яку, а саме ту посаду! Саме те, єдине місце. І ми вам його запропонуємо. На срібному блюдечку.
— Правда? — сказав він, знову примушуючи себе упевнено посміхнутися. Та йому це не вдалося.
— Я б дуже хотів, щоб наша команда над вами попрацювала. Ви не повинні шукати іншої роботи. Не повинні погоджуватися, якщо вам зателефонують з інших агентств із привабливими пропозиціями. Ви маєте триматися тільки нас. Бути ексклюзивом. Дати нам можливість вибудувати вашу репутацію і захищати її. Дозволити нам стати для вашої репутації тим, чим «Триполіс» став для вашого будинку. За два роки ви прийдете до дружини із набагато прибутковішою посадою, аніж та, про яку йде мова. Гарантовано.
Ієреміас Ландер провів великим і вказівним пальцями уздовж ретельно поголеного підборіддя.
— Гм. Усе не зовсім так, як я розраховував.
Поразка начебто заспокоїла його. Я нахилився до нього. Розвів руки. Повернув долоні. Подивився йому в очі. Дослідження показали, що сімдесят вісім відсотків враження під час інтерв’ю залежить від мови тіла, і тільки вісім — від того, що ти говориш. Решта — це одяг, запах з рота та з-під пахв і те, що висить у тебе на стінці. Я володів мовою тіла бездоганно. І в цей момент я, користуючись ним, транслював відкритість та щиросердість. І врешті запросив його на вогник:
— Послухайте, Ландере. Завтра сюди приїде голова правління замовника і керівник його інформаційної служби для зустрічі з одним із кандидатів. Я б хотів, щоб з вами вони теж зустрілися. О дванадцятій — вас влаштує?
— Чудово, — відповів він, не намагаючись удавати, що йому треба спершу зазирнути у свій щоденник. Він подобався мені дедалі більше.
— Я б хотів, щоб ви вислухали, що у них там є, а потім ввічливо відмовилися, оскільки на даний момент вас це вже не цікавить, і пояснили б, що це не та пропозиція, на яку ви очікували, і побажали б їм успіхів.
Ієреміас Ландер схилив голову набік:
— А чи не виглядатиму я несерйозним?
— Ви виглядатимете амбітним. Людиною, що знає собі ціну. Людиною, чиї послуги ексклюзивні. І це початок історії, яку ми… — Я змахнув рукою.
— Репутація?
— Саме так. Ну що, домовились?
— На два роки.
— Гарантую.
— А як саме ви це гарантуєте?
Я записав: РАПТОМ ЩО, ЗНОВ ПЕРЕХОДИТЬ У НАСТУП.
— Бо я призначу вас на одну з тих посад, про які говорив.
— Але як? Не ви ж ухвалюєте рішення.
Я знову прикрив очі. Цей образ асоціювався у Діани, моєї дружини, з образом неквапливого лева, пересиченого володаря савани. Образ мені подобався.
— Моя рекомендація — це і є рішення замовника, Ландере.
— Тобто?
— Так само як ви не шукатимете більше роботи, не знаючи напевне, чи отримаєте її, я ніколи не даю рекомендацій, до яких замовник не дослухався б.
— Та невже? Ніколи?
— Принаймні, такого ніхто не пригадає. Я нікому нікого не рекомендую, якщо не впевнений на сто відсотків, що замовник скористається моєю рекомендацією, — в іншому випадку нехай краще замовлення дістанеться конкурентам. Навіть якщо у мене три блискучі кандидати і я впевнений на дев’яносто відсотків.
— Але чому?
Я посміхнувся.
— Відповідь починається на літеру «р». На якій і вибудувано всю мою кар’єру.
Ландер похитав головою і посміхнувся:
— Мені казали, що ви феноменальний, Брауне. Тепер я розумію, що малося на увазі.
Я посміхнувся і встав.
— Тепер я пропоную вам повернутися додому і повідомити своїй прекрасній дружині, що ви відмовилися від цієї роботи, оскільки вирішили цілити вище. Закладаюся, на вас очікує приємний вечір.