Сплеск, що почувся, коли тіло розбило поверхню води, виявився на диво тихим, як легке схлипування, ніби озерце вирішило стати моїм співучасником у цій темній справі. Зіпершись на парапет, я дивився на ці тихі непроглядні води. І думав, що мені робити тепер. І поки я думав, я раптом побачив, як Уве Чикерюд підіймається мені назустріч: зеленувате обличчя з виряченими очима, спливаючий мрець з мулом у роті та водоростями у волоссі. Я встиг подумати, що не завадило б хильнути віскі, щоб заспокоїти нерви, коли обличчя піднялося над поверхнею води і наблизилось до мене.
Я закричав. І мрець закричав, хриплим голосом, наче в повітрі раптом не лишилося кисню.
Тут він знову зник — його знов поглинула чорна вода.
Я вдивлявся вниз, у підводну темряву. Невже це насправді було? Та точно було, чорт забирай, луна і досі перекочується між вершинами дерев.
Я переліз через парапет. Затримав дихання, перед тим як занурити тіло у крижану воду, і стрибнув. Удар по п’ятках віддався аж у потилицю. Я зрозумів, що стою на твердому дні і вода досягає мені трохи вище пояса. Точніше кажучи, дно, на якому я стояв, було не дуже твердим — під однією ногою щось ворушилося. Я понишпорив у каламутній воді, схопив щось, що видалося мені водоростями, бо під ними я відчував тверде дно, і потягнув нагору. Обличчя Уве Чикерюда з’явилося знову, він змигнув воду з вій і знову низько і хрипло зойкнув, як людина, що задихається.
Це було вже занадто. Наступної миті я не мав іншого бажання, окрім випустити Уве і вистрибнути з води.
Та хіба я міг так вчинити?
У всякому разі я мусив спершу витягти його на сушу біля містка.
Свідомість Уве знову взяла тайм-аут, і я насилу тримав його голову над водою. Кілька разів я підковзнувся на м’якому слизькому дні, що ходило ходором під моїми назавжди зіпсованими туфлями від Джона Лобба. Але за кілька хвилин я таки виволік нас обох на берег, а звідти втягнув у машину.
Я ліг лобом на кермо і віддихався.
Бісовий птах глузливо зареготав, коли колеса відштовхнулися від містка, і ми поїхали геть.
Я вже казав, що ніколи раніше не бував у Уве вдома, проте адреса у мене була. Я відкрив бардачок, вийняв чорний GPS-навігатор і набрав вулицю і номер будинку, водночас по можливості ухиляючись від зустрічних машин. GPS порахував, подумав і оптимізував шлях. Логічно і без емоцій. Навіть м’який, стриманий жіночий голос, який вів мене тепер, звучав незворушно, наче нічого й не трапилось.
Так і треба, сказав я собі, діяти, як машина, уникаючи дурних помилок.
За півгодини я вже прибув за адресою. Стара крихітна хатинка стояла на вершині пагорба, притиснувшись до стіни темно-зеленого ялинника. Я зупинив машину біля ґанку, оглянув будинок і одразу ж зачинив дверцята, хоча потворну архітектуру, звісно, вигадали не сьогодні.
Уве сидів на передньому сидінні поруч зі мною, теж страшний, як водяний чорт, і такий мокрий, що одяг на ньому хлюпав, поки я перевіряв його кишені і нарешті відшукав зв’язку ключів. Від торсання він трохи ожив і тепер дивився на мене каламутним поглядом.
— Іти можеш? — спитав я.
Він втупився у мене, ніби я був потойбічним створінням.
Нижня щелепа стирчала вперед ще сильніше, ніж звичайно, тож він виглядав як помісь кам’яної статуї з острова Пасхи та Брюса Спрінгстіна.
Я обійшов машину, випустив його і підштовхнув до дверей. Відчинив їх уже першим ключем і подумав, що тепер нарешті все добре, тепер лишилося усього тільки затягти його всередину. Я вже увійшов у дім, коли схаменувся. Сигналізація. Зовсім немає потреби, щоб зараз сюди приїхала купа охоронців з «Триполіса» або щоб камери зафіксували мене тут з напівмертвим Уве Чикерюдом.
— Який пароль? — гаркнув я Уве на вухо.
Він здригнувся і почав вивертатися з моїх рук.
— Уве! Пароль!
— А?
— Мені потрібно відімкнути сигналізацію, щоб увійти.
— Наташа… — пробелькотів він із заплющеними очима.
— Уве! Візьми себе в руки.
— Наташа…
— Пароль!
Я дав йому ляпаса, що він аж очі вирячив:
— Та кажу ж тобі, йолопе. НАТАША!
Я відпустив його, почув, як він гепнувся на підлогу, і під’їхав до воріт. Панель сигналізації було сховано за дверима, я вже засвоїв, що монтери з «Триполіса» завжди намагаються повісити її саме там. Маленька червона лампочка миготіла, показуючи, що пішов зворотний відлік до спрацювання тривоги. Я набрав ім’я російської шльондри. І згадав, перш ніж натиснути останнє «а»: Уве, у нього ж дислексія. Дідько його знає, як він пише це ім’я. Та п’ятнадцять секунд, що мені лишалися, вже майже вийшли, і питати в нього вже пізно. Я натиснув «а» і заплющив очі, приготувавшись до звуку сирени. Трохи зачекав. Тиша. Я знову розплющив очі. Червона лампочка перестала миготіти. Я перевів дух — нарешті можна не думати про те, скільки секунд мені лишилося.
Коли я знову ввійшов у будинок, Уве не було там, де я його залишив. По його мокрих слідах я пройшов у вітальню. Яка, судячи з усього, використовувалася одночасно для відпочинку, роботи, харчування та сну. У всякому разі, в одному її кінці, біля вікна, стояло двоспальне ліжко, в іншому — висів плазмовий телевізор, а посередині стояв журнальний столик із залишками піци у картонній коробці. Уздовж довгої стіни стояв гвинторізний верстат, а на ньому — відпиляне дуло дробовика, який Уве, вочевидь, збирався вдосконалити. Сам він заповз на ліжко і тепер лежав там і стогнав. Від болю, слід розуміти. Я погано уявляв собі, що робить курацит із людським тілом, та підозрював, що нічого хорошого.
— Ну як ти? — спитав я і підійшов поближче.
І зачепив щось ногою, воно викотилося на потертий паркет, — я глянув собі під ноги і побачив, що підлогу навколо ліжка всіяно стріляними гільзами.
— Я вмираю, — стогнав Уве. — Що сталося?
— У машині ти сів на шприц з курацитом.
— КУРАЦИТ? — Він підвів голову і втупився у мене. — Ти маєш на увазі отруту курацит? Тобто цей довбаний курацит тепер у мені?
— Так. Але його очевидно виявилося там замало.
— Замало?
— Замало, щоб позбавити тебе життя. З дозою він дав маху.
— Він? Хто?
— Клас Грааф.
Голова Уве впала назад на подушку.
— От лайно! Не кажи тільки, що ти нас злив! Ти що, здав нас, Брауне?
— Звісно, ні, — відповів я і присунув стілець до ліжка. — Цей шприц на сидінні — це дещо… дещо інше.
— Дещо інше? Не те, що ми обчистили його квартиру? Як у дідька таке можливо?
— Я не хочу про це говорити. Коротше, це він на мене полює.
— Курацит! — заревів Уве. — Мені потрібно до лікарні! Брауне, я помираю! Якого хріна ти привіз мене сюди? Телефонуй один-один-три, негайно! — Він кивнув у бік чогось там на тумбочці, що я спершу прийняв за пластмасову статуетку, що являла собою двох оголених жінок у так званій позиції шість-дев’ять, та це виявилося телефоном.
Я глитнув.
— Тобі не можна до лікарні, Уве!
— Не можна? Мені потрібно! Ти чуєш, ідіоте? Я ж помру! Здохну!
— Послухай мене. Коли вони дізнаються, що тебе отруєно курацитом, то одразу ж зателефонують у поліцію. Курацит просто так в аптеці не купиш, це одна з найсильніших у світі отрут, типу синільної кислоти. Ти одразу ж загримиш на допит у КРИПОС.
— То й що? Я буду мовчати, я — могила!
— Ну і як ти все це поясниш?
— Вигадаю що-небудь.
Я похитав головою:
— У тебе немає шансів, Уве. Принаймні не тоді, коли вони використають Інбау, Рейда і Баклі.
— Що?
— Ти зламаєшся. Тобі краще лишатися тут, розумієш чи ні? Он, тобі вже краще.
— Та що ти в цьому розумієш, Брауне? Може, ти лікар? Дідька лисого! Ти бісів хедхантер, а у мене зараз легені горять вогнем. У мене дірка в селезінці, а за півгодини відмовлять нирки. Мені треба, сука, в госпіталь! НЕГАЙНО!
Він трохи піднявся на ліжку, але я підскочив і знову притис його до матраца.
— Слухай, я піду пошукаю молоко в холодильнику. Молоко нейтралізує отруту. Нічого іншого з тобою в лікарні однаково не робитимуть.
— Тільки вливатимуть у мене молоко?
Він знову спробував встати, але я відштовхнув його назад, і мені раптом здалося, що він припинив дихати. Очі закотилися, рот відкрився, голова завалилася назад на подушці. Я схилився до його обличчя і констатував, що він таки дихає мені в рота смердючим тютюном. Тоді я заметушився по будинку в пошуках чогось, що полегшило б його страждання.