— Ти дозволиш мені скористатися твоїм пістолетом, Роджере? — промовив Клас Грааф. — Я не взяв свого до Норвегії. Тепер в аеропорту стільки складнощів з оформленням зброї, та я і не припускав… — він розвів руками, — подібного розвитку подій. А окрім того, зовсім не погано, що слід цієї кулі не веде до мене, правда ж, Роджере?
Я не відповів.
— Правда ж? — повторив він.
— Чому?.. — прохрипів я, наче вітер у пустелі.
Клас Грааф чекав на продовження, на його обличчі відобразилася неприхована цікавість.
— Чому ти все це робиш? — прошепотів я. — Невже заради жінки, яку ти тільки-но зустрів?
Він наморщив чоло:
— Ти про Діану? Ти знав, що ми з нею…
— Так, — перебив його я, аби не чути продовження.
Він коротко посміхнувся:
— Ти ідіот, Роджере? Ти що, справді вважаєш, що вся справа в тобі, мені й у ній?
Я не відповів. Що розумію це. Що справа далеко не у такій банальній маячні, як життя, почуття і люди, яких любиш.
— Діана була лише засобом, Роджере. Мені довелося використати її, щоб вийти на тебе. Оскільки ти не клюнув на першу наживку.
— Вийти на мене?
— Так. Ми чотири місяці це планували, тільки-но дізналися, що «Патфайндер» шукає нового керівника.
— Ми?
— Саме так.
— «ХОТЕ»?
— І наш новий американський власник. Економічно ми виявилися — назвемо речі своїми іменами — у скрутному становищі. Й тому довелося погодитися на деякі їхні умови, що виглядали як покупка, але фактично стали операцією з порятунку. Однією з цих умов було — що ми здобудемо для них і «Патфайндер».
— Здобудете «Патфайндер»? Але яким чином?
— Ми ж з тобою усе розуміємо, Роджере. Хоча формально керівництво підприємства здійснюється акціонерами і правлінням, реально усе в руках директора. Урешті-решт, саме він вирішує, чи продати компанію і кому. Очолюючи «ХОТЕ», я свідомо видавав правлінню мінімум інформації і максимум невизначеності, тож вони самі щоразу надавали мені повноваження для прийняття рішень. Це їх, до речі, цілком влаштовувало. А нам же відомо, що будь-який хоч скільки-небудь компетентний керівник, котрий користується довірою правління, зможе маніпулювати малоінформованими акціонерами і переконати їх робити те, що він хоче.
— Ти перебільшуєш.
— Та невже? Наскільки я розумію, умовляти ці так звані правління — якраз твій хліб.
Ясна річ, він мав рацію. І це підтвердило мої попередні підозри, коли Фельсенбрінк з «ХОТЕ» так однозначно порекомендував Граафа в очільники до найсуворішого конкурента.
— То «ХОТЕ»… — почав я.
— Так, «ХОТЕ» має намір забрати собі «Патфайндер».
— Бо американці погодилися покращити ваші справи лише за таких умов?
— Гроші, що ми отримали як акціонери «ХОТЕ», залишаться на спеціальному рахунку, поки не буде виконано всі умови угоди. Хоча те, про що ми говоримо, ніде, зрозуміло, не зафіксовано.
Я повільно кивнув.
— Отже, вся ця комедія стосовно того, що ти пішов у відставку на знак протесту проти продажу компанії, — лише інсценування, аби показати себе добропорядним кандидатом, якому можна передати управління «Патфайндером»?
— Саме так.
— А очоливши «Патфайндер», ти змусив би акціонерів продатися американцям?
— Змушувати можна по-різному. Коли у «Патфайндері» за кілька місяців зрозуміють, що їхня технологія вже не таємниця для «ХОТЕ», вони самі усвідомлять, що поодинці у них немає шансів, що найкращий вихід — це співпраця.
— Бо ти потихеньку зіллєш цю технологію в «ХОТЕ»?
Усмішка Граафа, тонка і біла, нагадувала стрічкового черв’яка.
— Як уже було зазначено, вони складають чудову пару.
— Але це буде примусовий шлюб, адже так?
— Якщо бажаєш. Але завдяки сполученню технологій «ХОТЕ» і «Патфайндера» ми приберемо до рук усі оборонні замовлення на GPS у Західній півкулі. І прихопимо кілька у Східній… Заради цього варто трішки пошахраювати, тобі так не здається?
— І за вашим планом це призначення мав влаштувати я.
— Але ж я насправді сильний кандидат, чи не так? — Клас Грааф стояв у ногах мого ліжка, з пістолетом у правій руці, спиною до дверей. — Але ми хотіли підстрахуватися. З’ясували, з якими рекрутинговими агентствами вони співпрацюють, і дещо рознюхали. Виявилося, у тебе певна репутація, Роджере Браун. Кажуть, кого ти запропонуєш, того і візьмуть. Ти в цьому розумінні чемпіон. Звісно ж, ми вирішили діяти через тебе.
— Я зворушений. Але чому б не вийти просто на «Патфайндер», коли він так уже вам потрібен?
— Роджере, не забувай — адже я колишній директор великого страшного вовка на ринку GPS! Вони одразу б щось запідозрили, варто було б мені першим до них наблизитися. Ні, це вони мали мене «знайти». Наприклад, за допомогою одного хедхантера. Та й ще щоб він мене вмовляв. Єдиний правдоподібний хід, аби «патфайндери» повірили, що я прийшов без поганих намірів.
— Зрозуміло, але навіщо було використовувати Діану, чому не вийти просто на мене?
— Не вдавай із себе ідіота, Роджере! Ти б теж відчув щось недобре, якби я надумав сам запропонувати свою кандидатуру, й обминав би мене десятою дорогою.
Він мав рацію. Я вдавав ідіота. А справжнім ідіотом був він сам.
Ідіотом, якого розпирає від захоплення власним геніальним, точно розрахованим планом, що він не може втерпіти і буде стояти й хизуватися ним, поки хто-небудь не зайде в палату. А це, напевне, відбудеться досить скоро, я ж типу хворий, якщо вже лежу тут.
— Ти приписуєш мені надто благородні мотиви, Класе, — сказав я, подумавши: як же це можна — стратити людину, перейшовши з нею на «ти». — Я просто пропоную кандидатів, які, на мій погляд, напевне отримають роботу, причому зовсім не обов’язково тих, кого сам вважаю найкращими для певної посади.
— Однак, — Грааф насупився, — хедхантери твого рівня все ж не до такої міри аморальні?
— Погано ти знаєш хедхантерів, як я подивлюся. Не слід було вплутувати сюди Діану.
Граафа це явно потішило:
— Що, правда?
— Як тобі вдалося її звабити?
— Тобі справді цікаво, Роджере? — Він трохи підняв пістолета. Метр. Поміж очі?
— Помираю від цікавості, Класе.
— Як собі знаєш. — Він знову трохи опустив пістолета. — Я неодноразово навідувався до неї в галерею. Купив декілька речей. Не одразу і за її рекомендацією. Запросив її в кафе. Ми говорили на різноманітні теми, на глибоко особисті теми, що можливо тільки між зовсім чужими людьми. Про сімейні проблеми…
— Ви обговорювали наші сімейні проблеми? — вирвалося у мене.
— Ясна річ. Як розведений чоловік, я багато чого розумію. Розумію, наприклад, як це важко для такої вродливої і зрілої жінки, коли чоловік не хоче дітей. Або вмовляє її зробити аборт, бо у дитини начебто синдром Дауна. — Клас Грааф вишкірився, просто як Синдре О у своєму кріслі-гойдалці. — При тому що я дітей просто обожнюю.
Кров разом із глуздом відлила від моєї голови, лишивши там єдину думку: вбити ось цього, того, хто стоїть зараз переді мною.
— Ти… ти сказав їй, що хочеш дитину.
— Ні, — тихо відповів Грааф. — Я сказав їй, що хочу дитину від неї.
Довелося зібрати усі свої сили, щоб відповісти стриманим тоном:
— Діана ніколи 6 не зрадила мене з таким опудалом…
— Я запросив її до себе додому і показав свого так званого Рубенса…
— Так званого? — Я розгубився.
— Так, ця картина, звісно ж, не оригінал, просто дуже якісна і стара копія, написана сучасником Рубенса. Німці, щоправда, досить довго вважали, що це оригінал. Бабуся показувала її мені, ще коли я був підлітком і жив тут. Шкода, що довелося збрехати тобі щодо справжності.