Того вечора, сидячи на самоті в пабі «Баронський двір», я вперше спробував міцне спиртне. І плакав у всіх на очах. Того вечора, змиваючи сльози біля смердючих пісуарів, я раптом побачив у тріснутому дзеркалі зів’яле пропите обличчя батька. І згадав той уважний і спокійний блиск в його очах, коли він, грюкнувши по шаховій дошці, відкинув королеву, що перевернулася в повітрі — мольбергер у два з половиною оберти, — перш ніж торкнутися підлоги. І він ударив мене. Єдиний раз у житті. Долонею навідмах, нижче вуха. І тоді ж я побачив це в його очах — те, що мама називала Хворобою. Огидна, спритна і кровожерлива потвора, що мешкала у глибині його очей. І водночас це був він — мій батько, моя плоть і кров.
Кров.
Дещо глибоко заховане, що пролежало стільки часу під багатьма шарами заперечень, тепер проступило назовні. Неясний спогад про думку, що майнула, більше не хотів, щоб його стримували. Він набув чітких контурів. Болісно сформулювався. Став дійсністю. Дійсністю, від якої я досі відмежовувався, брешучи самому собі. Я не хотів дітей не від страху, що дитина витіснить мене. Це був інший страх, страх Хвороби. Страх, що у мого сина вона теж є. Що вона сидить там, у глибині очей. Я брехав усім. Лотте я сказав, що не хочу дитини, бо у неї вада розвитку, хромосомний збій. Та насправді збій був у мені.
І тут нахлинуло, заструменіло. Моє життя було безгосподарним домом, і ось тепер мозок зачохляв у ньому меблі, зачиняв двері й збирався відімкнути електрику. Закрапало, потекло з очей — на чоло, по коренях волосся. Бути задушеним цими двома надувними бульбашками. Я подумав про Лотте. І тут, на цьому порозі, щось раптом замайоріло. Я побачив світло. Я побачив… Діана? Що робить тут ця зрадниця?
Надувними бульбашками…
Моя вільна рука, що теліпалася, потягнулася до б’ютікейса. Пальці, що німіли, розчепили на його ручці пальці Сюндеда і відчинили його. Бензин стікав по мені і крапав усередину саквояжа, та я все копирсався там, витягнув сорочку, пару шкарпеток, труси і несесер. Ось і все. Я відкрив несесер тією ж вільною рукою і викинув увесь його вміст назовні. Зубна паста. Електробритва, пластир, шампунь, прозорий пластиковий пакет, який, вочевидь, знадобився Сюндеду на контролі в аеропорту, вазелін… ось! Ножиці, гостра маленька штучка з трохи загнутими кінцями, якій дехто з тих чи інших причин надає перевагу перед сучасними щипчиками для підстригання нігтів.
Я водив рукою по одному з близнюків, по пузу, по грудях у пошуках блискавки чи ґудзиків. Але я вже втрачав свідомість, пальці не бажали ані виконувати команди, що віддавав мозок, ні надсилати йому назад інформацію. Тож я схопив ножиці і провів гострим краєм по пузу… гм, будемо вважати, що це був Ендріде. Нейлонова тканина з тріском полегшення розійшлася в різні боки, випустивши назовні живіт, затиснутий у блакитну поліцейську сорочку. Я одним рухом розпоров сорочку, і сало, вкрите волохатою синюшною шкірою, вилізло назовні. Тут я перелякався. Та думка про можливу винагороду — можливість жити, дихати — потіснила решту думок, і, замахнувшись щосили ножицями, я встромив їх у його живіт просто над пупком. Витягнув їх. Нічого не відбулося.
Дивно. У животі була дірка, але з неї нічого не виходило, нічого такого, що, як я сподівався, зменшило б тиск на мене. Бульбашка лишалася такою ж напнутою.
Я знову штрикнув ножицями. Ще одна дірка. Ще одна безводна криниця.
Я штрикав ножицями, як навіжений. Чирк, чирк. Жодного результату.
Та з чого ж їх зроблено, цих бісових близнюків? Що там — один суцільний жир? І мене придушить ця гора сала?
Ще одна машина проїхала по шосе. Я спробував закричати, але повітря мені не вистачило.
З останніх сил я встромив ножиці в це черево, але цього разу не витяг, просто не зміг. За мить я спробував ними рухати. Розвів великий і вказівний пальці і з’єднав знов. Розрізав щось всередині. Це виявилося на диво легко. І тут щось відбулося. Цівка крові витекла з дірки у нижній частині живота, затекла під одяг, з’явилася знову на неголеній шиї, потекла підборіддям, через губи і зникла у ніздрі. Я продовжував різати. Тепер уже несамовито. Виявляється, людина насправді неміцна істота — вона легко розпорюється і розпливається в боки, як у телесюжетах про розчинення китової туші. І все це одними маленькими ножицями!
Я не зупинявся, доки на животі не утворився розріз від талії до ребер. Але маса з крові і нутрощів, усупереч моїм сподіванням, лишилася на місці, а не вивалилася назовні. Рука раптом оніміла, я випустив ножиці, і знайоме відчуття тунелю, що звужується, повернулося. На іншому кінці тунелю я бачив стелю машини. Сірувату, в шахову клітинку. Навколо мене лежали розкидані фігури. Я здався. Заплющив очі. Чудово це було — здатися! Я відчув, як сила ваги тягне мене додолу, вниз головою, як немовля з утроби, я маю пробитися, вирватися, смерть — це нове народження. Тепер я навіть відчував перейми, плоть, що стискає мене, ритмічно здригаючись. Побачив білу королеву. Почув звук — це навколоплідні води вихлюпнулися на підлогу.
І цей запах.
Господи, цей запах!
Я народився, і моє нове життя почалося падінням, ударом по голові і суцільною темрявою.
Суцільна темрява.
Кисень?
Світло.
Я розплющив очі. Я лежав на спині і бачив над собою заднє сидіння, де я щойно сидів, затиснутий між близнюками. Лежав я, отже, на стелі машини — на шаховій дошці. І дихав. Смерділо смертю, людськими нутрощами. Я озирнувся. Було схоже на бойню, на ковбасний цех. Та примітно те, що замість того, аби повестися так, як властиво моїй натурі — витіснити, притлумити, втекти, — моя свідомість начебто розширилась, аби вмістити всю повноту вражень, отримуваних органами чуттів. Я вирішив бути тут і зараз. Я жадібно вдихав запах. Я дивився. Я слухав. Збирав фігури з підлоги. Ставив кожну на своє місце на дошці, одну за одною. Останньою я підняв повалену білу королеву. Оглянув її. І поставив навпроти чорного короля.
Частина четверта
ВИБІР
18. Біла королева
Я сидів у зіжмаканій машині, втупившись в електробритву. Білу королеву повалено. Ту, за допомогою якої я поставив шах і мат моєму батькові, моєму минулому й усьому колишньому життю. Ту, яка сказала, що кохає мене, — і я тоді заприсягся, що якась частка мене однаково кохатиме її тільки за те, що вона це сказала, хай це навіть виявиться брехнею. Ту, яку я називав своєю кращою половиною, бо насправді вважав її одним з моїх двох Янусових облич, моєю доброю частиною. Але я помилився. Я ненавидів її. Ні, навіть не так: Діани Стром-Еліассен для мене більше не існувало. І тим не менш я продовжував нерухомо сидіти у зіжмаканій машині з електробритвою у руці і єдиною думкою в голові.
Чи кохатиме мене Діана без волосся?
Які дивні речі часом спадають на думку! Я відімкнув цю думку і натиснув кнопку «увімкнути» на бритві. Електроприлад, що належав людині із пророчим прізвищем Сюндед,[35] завібрував у руці.
Мені слід змінитися. Я хочу змінитися. Колишнього Роджера Брауна більше не існує. І я взявся за справу. За чверть години я вже дивився на себе в уламок, що лишився від дзеркала заднього виду. Видовище, як я і побоювався, було не особливо гарним. Моя голова нагадувала ядро арахісу у шкаралупі — видовжена і трохи ввігнута посередині. Ретельно поголена поверхня блідо поблискувала на фоні засмаглої фізіономії. Та це був я — новий Роджер Браун. Між ніг у мене лежало зістрижене волосся. Я зібрав його у пластиковий пакет і засунув у задню кишеню формених штанів Ескіля Монсена. Водночас знайшовши там гаманця. Всередині була кредитна картка і трохи грошей. А позаяк світитися й далі з кредитною карткою Уве Чикерюда в мої плани не входило, то гаманець я вирішив забрати. Запальничку я знайшов уже в кишені чорної бівернейлонової куртки прищавого і тепер думав, чи не варто підпалити уламки машини. Це ускладнить роботу з ідентифікації останків і, можливо, дасть мені добу відпочинку. З іншого боку, на дим одразу ж прибуде пожежна команда, в той час як без нього, якщо мені пощастить, може минути ще багато годин, перш ніж хтось помітить цю машину. Я подивився на шматок м’яса, який нещодавно був обличчям прищавого, і прийняв рішення. Мені знадобилося майже двадцять хвилин на те, щоб стягнути з нього штани й куртку і натягнути мій зелений спортивний костюм. Усе-таки дивно, як швидко людина звикає білувати ближніх. Зрізаючи шкіру з обох вказівних пальців у прищавого (я забув, з якого пальця знімаються відбитки — з правого чи лівого), я відчував лише спокійну зосередженість хірурга. Потім я трохи порізав і великі пальці, щоб ушкодження рук виглядали природнішими.