Тому я заплющив очі і заснув.
Коли я прокинувся, годинник у телетексті показував двадцять нуль три. А під годинником біг рядок про те, що як мінімум четверо людей, з яких троє — поліцейські, загинуло у дорожній аварії поблизу Елверума. Машину почали шукати ще у першій половині дня, а у другій її уламки було виявлено у переліску на березі ріки Треккельва. П’ятого пасажира, також поліцейського, там не виявилося. За припущеннями поліції, його викинуло з машини, і він упав у річку, у зв’язку з чим було розпочато пошуки. Поліція звертається до громадськості із проханням повідомити про водія викраденого трейлера з написом «Кухні „Сигдал“» на кузові: покинутий трейлер було знайдено на лісовій дорозі у двох милях від місця аварії.
Щойно вони зрозуміють, що зниклий — це затриманий Чикерюд, то рано чи пізно сюди навідаються. Мені слід шукати інше місце для ночівлі.
Я вдихнув і затримав дихання. Потім, перехилившись через труп Уве, взяв з тумбочки телефон і набрав єдиний номер, який знав напам’ять.
Вона підняла слухавку після третього гудка.
Замість звичайного зніченого, але теплого «привіт» Лотте відповіла ледь чутним «слухаю?».
Я одразу ж поклав слухавку. Я хотів лише пересвідчитися, що вона вдома. Будемо сподіватися, що вона і пізніше нікуди не піде.
Я вимкнув телевізор і підвівся.
Після десятихвилинних пошуків я знайшов два пістолети: один у шафці у ванній, інший було запхано за телевізор. Я вибрав другий — чорний маленький — і пішов на кухню, відсунув шухлядку, дістав дві коробки, одну з бойовими патронами, іншу з написом «blanks», вставив у магазин бойові, зарядив пістолет і поставив на запобіжник. Я заткнув пістолет за пояс штанів, як це робив Клас Грааф. Пішов у ванну і поклав перший пістолет на місце. Зачинивши шафку, я продовжував роздивлятися себе у дзеркалі. Обличчя красивої форми і чітких обрисів, брутальна голизна голови, яскравий, майже гарячковий блиск очей і рот — безвільний, але рішучий, мовчазний, але красномовний.
Незалежно від того, де я прокинуся завтра, на моїй совісті буде вбивство. Навмисне вбивство.
19. Навмисне вбивство
Ти йдеш своєю вулицею. Стоїш у вечірніх сутінках під деревами і дивишся на власний будинок, на світло у вікнах, на силует, що майнув за фіранкою, — можливо, силует твоєї дружини. Сусід на вечірній прогулянці зі своїм сетером проходить повз, дивиться на тебе і бачить чужинця на вулиці, де більшість мешканців знають одне одного. Сусід насторожився, і сетер негучно гарчить, обидва відчувають, що ти терпіти не можеш собак. Бо тварини і люди об’єднуються проти сторонніх, які вдираються сюди, на цей схил, в їхню фортецю, що висить над містом з його метушнею і безглуздою, випадковою сумішшю інтересів і цілей. Тут, на пагорбі, вони хочуть лише, щоб усе йшло, як іде, бо все йде добре і нема причин заново здавати колоду. Ні ж бо, нехай тузи й королі лишаються у тих самих руках, що й тепер, невпевненість шкодить інвестиційному клімату, жорсткі рамкові умови гарантують високу продуктивність праці, яка, у свою чергу, корисна для всіх. Треба спершу щось створити, аби було що ділити.
Дивна річ: найбільшим консерватором, якого я зустрічав у житті, був шофер, що возив людей, які отримували вчетверо більше, ніж він сам, і розмовляли з ним із тією пихатою зневагою, яку може передати лише найвитонченіша ввічливість.
Батько якось сказав, що коли я стану соціалістом, то щоб і духу мого в його домі не було, і матері це теж стосувалося. Узагалі-то він був тоді не надто тверезий, але тим більше підстав вірити, що він не кривив душею. Він, до речі, вважав, що в індійській кастовій системі щось є, і коли вже за волею Бога ми народилися у своїй верстві, то наш нещасливий обов’язок — прожити своє недолуге життя саме в ній. Або, як відповідає дзвонар, коли пробст Сигізмунд пропонує йому перейти на «ти»: «Дзвонар — це дзвонар, а пробст — це пробст».[37]
Тому моїм бунтом — бунтом сина шофера — стала вища освіта, шлюб із донькою капіталіста, костюми від Фернера Якобсена і будинок у Воксенколлені. Але удар не влучив у ціль. Батькові вистачило нахабства пробачити мені й лицемірства, аби зобразити, що він пишається мною. І я знав, ридаючи на похороні, як дитина, що плачу не від туги за мамою, а від лютого гніву на батька.
Сетера і сусіда (що найцікавіше, я вже не пам’ятав, як його звуть) поглинула темрява, і я перетнув дорогу. На вулиці не було чужих машин, і притулившись обличчям до віконечка гаража, я побачив, що там теж порожньо.
Я квапливо ковзнув у вогку густу темряву саду і встав під яблунями, де, як я знав, роздивитися хоча б щось було неможливо.
Але її я міг бачити.
Діана походжала туди-сюди вітальнею. Її нетерплячі жести у поєднанні з телефоном «Прада», притиснутим до вуха, змушували припустити, що вона намагається додзвонитися комусь, чий номер не відповідає. Вона була у джинсах. Ні на кому джинси не сидять так, як на Діані. Незважаючи на білий вовняний светр, вільною рукою вона обхопила себе за плечі, наче мерзла. Великий будинок, побудований ще у тридцятих роках, не одразу прогрівається, якщо на вулиці раптово холоднішає, хоч усі печі увімкни. Я чекав, аби пересвідчитися, що вона сама. Перевірив пістолет за поясом штанів. Зробив глибокий вдих. Це буде найскладнішою справою мого життя. Та я знав, що упораюсь. Що цей новий, він упорається. Напевне, сльози підступили саме тому, хоча кінець було вже визначено.
Я дозволив їм текти. Вони струменіли теплою ласкою вниз по щоках, поки я зосередився на тому, щоб не поворухнутися, не зробити безконтрольного вдиху, не схлипнути. За п’ять хвилин я їх виплакав і витер. Потім попрямував до вхідних дверей і відчинив їх якомога тихіше. Зупинився в коридорі і прислухався. Здавалося, сам будинок затамував подих, єдиним, що порушувало тишу, були її кроки по паркету у вітальні. Та й вони скоро змовкнуть.
20. Воскрешення з мертвих
Була десята година вечора, і за дверима, зачиненими на ланцюжок, я розгледів бліде обличчя та карі очі.
— Можна я тут переночую? — спитав я.
Лотте не відповіла. Раніше за нею такого не водилося. Вона встромила у мене погляд, ніби привида побачила. Такого переляканого обличчя у неї раніше теж не бувало.
Я криво посміхнувся і провів рукою по голеній голові.
— Я розквитався з… — я добирав слово, — з усім.
Вона двічі кліпнула. І відчинила двері, і я ковзнув усередину.
Я прокинувся і поглянув на годинника. Восьма. Час починати. Передбачається, як то кажуть, великий день. Лотте лежала поряд на боці, спиною до мене, загорнута у простирадла, яким віддавала перевагу над ковдрами. Я вислизнув з ліжка зі свого боку і швидко вдягнувся. Холод був собачий, і я наскрізь замерз. Прокравшись до коридору, я вдягнув куртку і кепку й пішов на кухню. В одній із шафок я знайшов поліетиленовий пакет і запхав до кишені штанів. Потім відкрив холодильника, подумав, що сьогодні я вперше прокинувся вбивцею. Чоловіком, який застрелив жінку. Звучало, як газетний заголовок, такі статті я перегортав не читаючи, надто вже вони зловтішні й вульгарні. Я дістав пакет із соком червоного грейпфрута і збирався вже відпити просто з нього. Потім передумав і взяв склянку з верхньої шафки. Не можна опускатися тільки через те, що ти вбивця. Напившись, сполоснувши склянку і прибравши пакет із соком назад до холодильника, я вийшов у вітальню і сів на диван. Маленький чорний пістолет, що лежав у кишені моєї куртки, вперся мені в живіт, і я витягнув його. Від нього й досі пахло, і я знав, що цей запах буде завжди нагадувати мені про вбивство. Про страту. Вистачило одного пострілу. З близької відстані — вона вже збиралася обійняти мене. Я вистрілив у ці розкриті обійми і поцілив їй у ліве око. Навмисне? Можливо. Можливо, я хотів відняти у неї принаймні щось, коли вже вона відняла у мене все. І віроломна брехуха прийняла свинець у свої обійми — куля, як маленький фалос, проникла у її тіло, як колись і я сам. Більше цього не буде. Тепер, коли вона мертва. Ось такі думки приходили в мою голову, короткі фрази, що констатували факти. Добре, слід продовжувати міркувати так само, зберігати цей холод, не дати почуттю пробитися крізь нього.