Санітар здвигнув плечима і простягнув мені листок, прикріплений до теки з притискачем:
— Розпишіться в отриманні ось тут.
Я надряпав «Р» з хвилястою рискою позаду, потім «Б» з хвилястою рискою нагорі і заключне «і».
Санітар задумливо подивився на підпис.
— А чи немає у вас документа, що засвідчував би особу, Братлі?
Цього я й боявся. План тріщав по всіх швах. Я поліз за гаманцем, потім зобразив винувату посмішку:
— Забув гаманець. У машині, певно, внизу, на парковці.
— Ви хотіли сказати — нагорі на парковці?
— Ні, внизу, біля Технопарку.
— Аж там?
Я бачив, що він вагається. Ясна річ, подібний варіант я теж обдумав заздалегідь. Якщо без посвідчення мені скажуть вертатися туди, звідки прийшов, я просто піду й не повернуся. Не катастрофа, звичайно, але і з порожніми руками йти теж не хотілося. Я чекав. І зрозумів за двома першими словами, що рішення прийнято не на мою користь.
— Мені шкода, Братлі, але ми вимушені підстрахуватися. Не ображайтеся, але речі, пов’язані з убивством, приваблюють усіляку дивну публіку. З дуже незвичайними інтересами…
Я зобразив розгубленість.
— Ви хочете сказати… що дехто колекціонує одяг убитих?
— Ой, чого тільки не буває, ви навіть не повірите, — сказав санітар. — Мені подумалося, що самі-то ви навіть ніколи не бачилися з цими Монсенами, тільки в газетах читали. Шкода, що так вийшло.
— Гаразд, я зараз повернуся, — сказав я і попрямував до дверей. Де зупинився, наче мені в голову раптом прийшла якась думка, і походив останньою картою. Кредитною картою, якщо вже зовсім точно.
— Я тут згадав, — сказав я і засунув руку у задню кишеню. — Ендріде, коли був у мене останнього разу, забув свою кредитку. Не могли б ви передати її їхній мамі, коли вона прийде…
Я простягнув картку санітару, який узяв її і уважно поглянув на ім’я і фотографію бородатого хлопчища. Я вичікував, але був уже на півшляху до дверей, коли нарешті почув за спиною голос санітара:
— Ну гаразд, мені цього досить, Братлі. Можете забирати речі.
Я із полегшенням повернув назад. Дістав приготований пластиковий пакет з кишені штанів і запхав туди одяг Монсенів.
— Ви все забираєте?
Я помацав задню кишеню формених штанів Ескіля. Відчув, що пакет і досі там, пакет з моїм зістриженим волоссям. І кивнув.
Мені довелося зробити над собою зусилля, аби не кинутися навтіки, коли ми із санітаром розпрощалися. Я вже воскрес, я знову існував, і ця думка наповнювала мене неймовірною радістю. Колеса знову закрутилися, серце билося, кров і доля знову почали рухатись. Я стрибками злетів нагору сходами, легким кроком проминув жінку за скляною перегородкою і вже взявся за ручку дверей, коли за спиною почувся знайомий голос.
— Агов, містере! Зачекайте-но!
Ну звичайно. Інакше все було б надто просто.
Я повільно повернувся. Чоловік, чиє обличчя теж видалося знайомим, наближався до мене. І простягав посвідчення. Таємне Діанине кохання. І тут у мене майнула єретична думка: я готовий.
— КРИПОС, — повідомив чоловік глибоким баритоном командира повітряного судна. Об’ємний звук, украплення проковтнутих приголосних.
— Дозвольте з вами трохи поговорити, міс-ер?
Як друкарська машинка із затертою літерою.
Дехто стверджує, що на телеекрані або в кіно люди здаються нам більшими, ніж насправді. Але не у випадку з Бреде Сперре. Він виявився ще вищим, ніж я собі уявляв. Я примусив себе не рухатися з місця, поки він ішов до мене. І ось він навис наді мною. І згори, з-під світлого хлопчачого чубчика, підстриженого і підкрученого, щоб здаватися неслухняним, на мене дивилися сіро-сталеві очі. У числі фактів, що мені вдалося надибати про Сперре, було й те, що він, судячи з усього, мав зв’язок з дуже відомим і дуже брутальним норвезьким політиком. Щоправда, сьогодні чутки про те, що ти гей, — це просто найкраще підтвердження того, що ти знаменитість, щось на кшталт свідоцтва про благородне походження. Ось тільки людина, яка мені це розповіла, — хлопець з числа моделей «Барона фон Бульдога»,[40] що напросився на якийсь вернісаж до Діани, — стверджував, ніби і сам дозволив звабити себе, як він поштиво висловився, «цьому поліцейському божеству».
— Чому б і не поговорити, — сказав я з натягнутою посмішкою, сподіваючись, що в моїх очах не видно страху проникнення.
— Чудово, містере. Я — ут почув, що ви чо-ириюрідний брат Монсенів і добре їх знаєте. Чи не могли б ви нам допомогти їх упізнати?
Я глитнув. Перебільшено люб’язне «чи не могли б ви» і фамільярне «містер» в одній репліці. Але вираз обличчя Сперре був нейтрально-ввічливим. Ігри з моїм статусом? Чи це просто справа звички, професійний рефлекс? Я почув, як сам повторив оце «упізнати», наче не мав уявлення, про що йдеться.
— Їхня мати приїде сюди вже за декілька годин, — сказав Сперре. — Але не мо-на гаяти ані години… Для нас це дуже важли-о, а у вас відніме лише кілька секунд.
Мені цього зовсім не хотілося. Тіло зробило крок назустріч, але мозок наполягав, щоб я відхилив прохання і летів звідси щодуху. Бо я повернувся до життя. Я — точніше, поліетиленовий пакет з волоссям, що був при мені, — знову почав рухатися на GPS-приймачі. І Клас Грааф, певна річ, знову вирушить на полювання, це всього лише питання часу, в повітрі вже знову запахло псятиною, і паніка забила копитами. Але інша частина мозку, що відповідала за голос нового Брауна, говорила, що відмовлятися не можна. Що це викличе підозри. І що все відніме лише кілька секунд.
— Звичайно, — сказав я і стримав посмішку, що не відповідала ситуації, — усе-таки мені доведеться упізнавати трупи власних родичів.
Ми пройшли назад тим самим коридором.
Санітар з усмішкою кивнув мені, коли ми проходили повз роздягальню.
— Вам слід приготуватися до того, що покійники виглядають непривабливо, — сказав Сперре і відчинив важкі металеві двері.
Ми увійшли до моргу. Я зіщулився. Усе в приміщенні нагадувало холодильник зсередини: білі стіни, підлога і стеля, щонайбільше пара градусів тепла і м’ясо, термін придатності якого вийшов.
Чотири трупи лежали кожен на своєму металевому столі.
Ступні стирчали з-під білих простирадл — виявляється, кіношний штамп має корені в реальності; кожному до великого пальця було прикручено металеву бирку.
— Готові? — спитав Сперре.
Я кивнув.
Швидким та елегантним рухом фокусника він зірвав два простирадла.
— Аварія, — пояснив він і похитався на підборах. — Вельми неприємно. Як бачите, упізнати не так уже й просто.
Мені раптом здалося, що Сперре розмовляє патологічно повільно.
— У машині мало бути п’ятеро людей, але ми знайшли тільки ці чотири тіла. П’ятого, скоріше за все, викинуло в річку і віднесло течією.
Я дивився, глитав і важко сопів. Удавано, звісно ж. Бо голі близнюки Монсени виглядали краще, ніж тоді в розбитій машині. На додачу, ще й запаху того тут не було. Не пахло ані випорожненнями, ані кров’ю, ані бензином, не смерділо людськими нутрощами. Мені спало на думку, що роль зорових вражень перебільшено, що звук та запах за своїм страхітливим впливом набагато ефективніші. Як, скажімо, хрускіт, коли потилиця мертвої жінки, якій куля потрапила точно в око, б’ється об паркет.
— Ось близнюки Монсени, — прошепотів я.
— Та це ми якось і самі збагнули. Питання в тому… — Сперре витримав довгу — насправді довгу, театральну паузу. Господи… — …хто з них Ескіль, а хто Ендріде?
Незважаючи на мінусову температуру у приміщенні, я змок від поту. Він що, свідомо тягне час? Якийсь новий метод допитування, якого я не знаю?
Мій погляд ковзнув по мертвих тілах і знайшов залишений мною знак. Рана, що тягнулася від ребер вниз через весь живіт, зяяла, як і раніше, по краях чорніли засохлі згустки крові.
— Це Ендріде! — вигукнув я, вказуючи рукою. — А ось той інший — Ескіль.
— Гм, — відізвався задоволений Сперре і додав: — Ви, напевне, їх і справді добре знаєте. Ніхто з колег, що тут побували, так і не зміг знайти між ними різниці.
Я із скорботою покивав у відповідь.
40
Один із сучасних норвезьких будинків моди, названий на честь псевдоніма його головного дизайнера Челя Нурстрьома.