Сміх булькотів у мені, і я навіть не намагався його зупинити. Поки між деревами не почув гудіння мотора, поки птах не злетів з гілки наді мною і я не побачив на дорозі машини, що наближалася.
Сріблястий «лексус-С5430».
Він приїхав раніше, ніж я розраховував.
Я підхопився і пішов униз до будинку Уве Чикерюда. Стоячи на ґанку і вставляючи ключ у замок, я поглянув на власні руки. Тремтіння було майже непомітним, але я його бачив. Інстинкт, первинний страх. Такі звірі, як Клас Грааф, навіюють жах на інших тварин.
Я влучив у отвір з першої спроби. Повернув ключ, відчинив двері і зайшов усередину. І досі жодного запаху. Сів на ліжко і посунувся назад, доки не опинився спиною до узголів’я і вікна. Прослідкував, щоб ковдра повністю накривала Уве, що лежав поряд зі мною.
Я чекав. Секунди скрекотіли, відлітаючи геть. Так само як і серце. Два удари в секунду.
Клас Грааф, звісно, був обережним. Хотів пересвідчитися, що я сам. І навіть якщо я сам — він тепер знає, що я не такий беззахисний, як йому спершу здалося.
По-перше, зі мною напевне якось пов’язане зникнення його собаки. По-друге, він напевне побував там, у домі, бачив її труп і знає тепер, що я здатен убити людину.
Я не чув, щоб хтось підходив до дверей. Не чув його кроків. Побачив тільки, коли він раптово повстав переді мною. Голос його був лагідним, а усмішка майже винуватою.
— Вибач, що я знову вдираюся без запрошення, Роджере.
Клас Грааф був одягнений у все чорне. Чорні широкі штани, чорні черевики, чорний светр з високим коміром, чорні рукавички. На голові — чорна плетена шапка. Чорним не був тільки сріблястий «Глок».
— Усе гаразд, — сказав я. — Зараз саме час для відвідувачів.
22. Німе кіно
Стверджують, начебто механізм сприйняття часу мухою, через який вона відчуває наближення до неї долоні як снодійно довгий процес, пояснюється тим, що інформація, яку вона отримує за допомогою своїх фасеточних очей, несе таку неймовірну кількість даних, що природі довелося оснастити комаху надшвидкісним процесором.
На кілька секунд у кімнаті запала повна тиша. На скільки саме — я не знаю. Я був мухою, долоня наближалася. «Глок», пістолет Уве Чикерюда, був наставлений мені у груди. Погляд Класа Граафа — на мій лисий череп.
— А-га, — сказав він нарешті.
Це єдине слово вмістило все. Все про те, як ми, люди, змогли підкорити собі Землю, оволодіти елементами і навчитися вбивати істот, що перевершують нас у силі та спритності. Все про потужність процесора. «А-га!» увінчало собою шквал версій, пошук і відсіювання гіпотез, нещадну дедукцію — усе те, що вело до неминучого висновку:
— Ти поголив голову, Роджере.
Клас Грааф був — як уже зазначалося — людиною розумною. Він, звичайно, зміг установити не тільки той банальний факт, що моє волосся зникло, але також зметикувати, коли, де і чому. А це знімало всі непорозуміння, відповідало на всі питання. Тому він лише додав скоріше як ствердження:
— У розбитій машині.
Я кивнув.
Він усівся на стілець у ногах ліжка, хитнувся на ньому до стіни, але так, що дуло пістолета продовжувало дивитися на мене, не зсунувшись ані на дюйм.
— І? Ти що, підклав волосся одному з трупів?
Я засунув ліву руку в кишеню куртки.
— Стій! — гукнув він, і я побачив палець на спусковому гачку. Жодного зведеного курка. «Глок-17». «Дамка»!
— Це ліва рука, — сказав я.
— Гаразд. Тільки повільно.
Я повільно витягнув руку і кинув пакет з волоссям на стіл. Грааф тихо кивнув, не зводячи з мене погляду.
— Отже, ти зрозумів, — сказав він. — Що передавачі знаходилися на твоєму власному волоссі. І що це вона їх туди прилаштувала — заради мене. Тому ти її і вбив, адже так?
— Це втрата для тебе, Класе? — спитав я, відкинувшись на спинку ліжка. Моє серце шалено калатало, однак сам я відчував у цю прощальну мить дивовижну розслабленість. Смертельний жах плоті і спокій духу.
Він не відповів.
— Чи вона була лише — як ти висловлюєшся — засобом досягнення мети? Витратою виробництва?
— Навіщо тобі це, Роджере?
— Я просто хочу знати — чи такі, як ти, справді існують, чи це лише вигадки?
— Такі, як я?
— Люди, не спроможні на кохання.
Грааф посміхнувся.
— Якщо тобі справді необхідно це знати, то можеш поглянути у дзеркало, Роджере.
— Я кохав.
— Можливо, ти імітував закоханість, — сказав Клас. — Та чи кохав ти по-справжньому? Я взагалі-то бачу скоріше підтвердження протилежного — ти не дозволив Діані того єдиного, що їй потрібно було у житті, не рахуючи тебе самого, — дитини.
— Я збирався подарувати їй дитину.
Він знову посміхнувся.
— Отже, ти передумав? І коли ж? Коли ти встиг перетворитися на чоловіка, що розкаявся? Коли дізнався, що вона з іншим трахається?
— Я вірю в каяття, — сказав я. — У спокутування. І в прощення.
— Запізно, — сказав він. — Діана не отримала від тебе ані прощення, ані дитини.
— Від тебе теж.
— У мої плани абсолютно не входило робити їй дитину, Роджере.
— А якби і входило, то ти однаково не зміг би, чи не так?
— Звісно, зміг би. Ти що, вважаєш мене імпотентом? — швидко промовив він, так швидко, що тільки муха вловила наносекундне коливання.
Я зробив вдих.
— Я бачив тебе, Класе Грааф. Так би мовити, очима жаби…
— Щось я не второпаю — про що ти, Брауне?
— Я бачив твої дітородні органи ближче, ніж мені хотілося 6.
Я побачив, як його рот відкривається, й одразу ж продовжив:
— У сільському нужнику в околицях Елверума.
Рот Граафа ворухнувся, аби щось вимовити, та звідти не вилетіло ані звуку.
— То он як тебе примусили говорити у тому підвалі в Суринамі? Впливаючи на твої тестикули? Ногами? Ножиком? Вони не відняли у тебе сластолюбства, тільки сім’я, чи не так? Твої яйця, точніше, те, що від них лишилося, виглядають так, ніби їх пришивали грубою ниткою.
Тепер губи Граафа було стиснуто. Пряма поперечна риска на скам’янілому обличчі.
— Тепер зрозуміло, Класе, чому ти з такою несамовитістю переслідував по джунглях цього, за твоїми словами, незначного наркодилера. Шістдесят п’ять днів, вірно? Бо це був той самий, правда ж? Той, хто позбавив тебе чоловічого сім’я. Здатності створити копію себе самого. Він відняв у тебе все. Майже все. Тому ти відняв у нього життя. І я тебе розумію.
В Інбау, Рейда і Баклі це вже, щоправда, підпункт три кроку номер два: запропонувати для здійсненого злочину морально прийнятний мотив. Але я вже не домагався зізнання від нього, а натомість зізнався сам:
— Я розумію, Класе, бо вирішив убити тебе з тієї ж причини. Ти відняв у мене все. Майже все.
З рота Граафа донісся звук, який я розтлумачив як смішок.
— А у кого з нас тут пістолет, га, Роджере?
— Я уб’ю тебе, як убив тоді твою паскудну псину.
Я бачив, як почали перекочуватися жовна у нього на вилицях, коли він стиснув щелепи, як побіліли кісточки на пальцях.
— Адже ти після того її не бачив, правда ж? Вона закінчила свої дні кормом для ворон. Нашпилена на тракторну косарку Синдре О.
— Мене нудить від тебе, Роджере Браун. Ти сидиш тут і розводиш теревені про мораль, при тому що сам — шкуродер і дітовбивця.