Запала довга тиша. Режисер, видно, показав Одду Г. Дюбваду один палець, що означало, що за сценарним планом лишилася одна хвилина і час підбивати підсумки й закруглятися.
Одд Г. Дюбвад відкинувся на спинку стільця, цього разу із полегшенням.
— Тобто КРИПОС не має сумнівів, що все відбувалося саме так?
— Ні, — сказав Сперре, твердо дивлячись на Г. Дюбвада. Потім розвів руками: — Але ясна річ, що завжди лишаються певні сумніви стосовно окремих моментів. Дещо насторожує. Ось, наприклад, судмедексперт відзначив у своєму висновку, що температура тіла Чикерюда впала дивовижно швидко — так що, встановлюючи її за звичайними розрахунковими таблицями, він сказав би, що той загинув майже на добу раніше. Але поліцейські повідомили, що на момент їх прибуття вікно за ліжком було відчинене навстіж. А той день був якраз першим морозним днем в Осло. Подібні дивні подробиці виникають постійно, вони лежать у самій природі нашої роботи.
— Так, і хоча на відеозаписі самого Чикерюда не видно, але кулю, що потрапила йому в голову…
— …випущено з того самого пістолета «Глок», з якого стріляв Грааф, саме так. — Сперре знову посміхнувся: — Технічні докази тут, як висловлюється преса, більш ніж переконливі.
Г. Дюбвад відповів такою ж широкою посмішкою і почав складати папери перед собою, сигналізуючи про завершення першої частини програми. Тепер лишилося подякувати Бреде Сперре, спрямувати свій погляд в об’єктив і запропонувати публіці наступну тему: новий раунд обговорення державних дотацій сільгоспвиробникам. Але раптом Г. Дюбвад завмер з напіввідкритим ротом і опущеним поглядом. Підказка у навушник? Він щось забув?
— І вже насамкінець, Сперре, — промовив Г. Дюбвад, спокійно, незворушливо, відпрацьованим тоном. — Що вам, власне, відомо про ту вбиту жінку?
Сперре здвигнув плечима:
— Не так уже й багато. Як я сказав, ми вважаємо, що вона була коханкою Граафа. Один із сусідів каже, що бачив, як той заходив і виходив від неї. Кримінального минулого у неї немає, але за допомогою Інтерполу ми з’ясували, що багато років тому вона вплуталася в історію з наркомафією, коли жила з батьками у Суринамі. Вона була подругою одного тамтешнього наркобарона, але коли того було вбито групою нідерландського спецназу, вона допомогла знайти інших учасників банди.
— А її, виходить, не засудили?
— Вона тоді була неповнолітньою. І вагітною. Влада вислала всю родину на батьківщину.
— А саме в…
— Данію. Там та жінка відтоді і жила — наскільки нам відомо, тихо й мирно. Поки три місяці тому не приїхала в Осло.
І ось — трагічний кінець.
— Так. І на завершення ми дякуємо Бреде Сперре. — Окуляри знято, погляд знову спрямовано у камеру номер один. — Чи повинна Норвегія вирощувати власні помідори за будь-яку ціну? У «Вечірній редакції» на нас чекає зустріч із…
Картинка на екрані згорнулася і згасла — я натиснув на пульті кнопку «off» великим пальцем лівої руки. Зазвичай я роблю це правою рукою, але тепер вона була зайнята. І хоча вона вже геть затерпла, я ні за що у світі не хотів нею ворушити. Бо на ній лежала найпрекрасніша з відомих мені голова. Голова повернулася до мене, і рука відвела ковдру, що заважала бачити мене.
— Ти справді спав з нею поряд у ту ніч, після того як застрелив її? Просто у неї на ліжку? Яка у нього, ти кажеш, ширина?
— Сто один сантиметр, — відповів я. — Згідно із каталогом «ІКЕЇ».
Величезні сині очі Діани втупилися у мене, повні жаху. Але — якщо я не помилявся — був у них і певний захват. Вона була у тонюсінькому негліже від Іва Сен-Лорана — прохолодному на дотик, коли воно ледь торкалося мене, і гарячому, як вугілля, коли я притискав його до її тіла.
Вона піднялася на ліктях.
— Куди ти їй вистрілив?
Я простогнав, заплющивши очі:
— Діано! Ми ж, здається, домовлялися не говорити про це.
— Так, домовлялися, але тепер я готова це почути, Роджере. Чесне слово!
— Люба, послухай…
— Ні! Завтра буде опубліковано офіційний рапорт поліції, і я так чи інакше дізнаюся усі подробиці. А мені хочеться почути їх від тебе.
Я зітхнув.
— Упевнена?
— Цілком.
— В око.
— В яке?
— У це. — Я торкнувся вказівним пальцем її лівої брови чудової форми.
Вона заплющила очі і зробила глибокий і повільний вдих. Потім видих.
— А з чого ти її застрелив?
— З маленького чорного пістолета.
— Але де…
— Я знайшов його в будинку Уве. — Я провів пальцем уздовж її брови до скроні, погладив високі вилиці. — І повернув його на місце. Без моїх відбитків, звісно.
— Де ви були, коли ти вбив її?
— У передпокої.
Дихання Діани стало помітно частішим.
— Вона щось помітила? Злякалась? Зрозуміла, що відбулося?
— Не знаю. Я вистрелив, щойно увійшовши.
— Що ти відчув?
— Печаль.
Вона мляво посміхнулася:
— Печаль? Правда?
— Так.
— При тому що вона намагалася заманити тебе у пастку до Класа?
Мій палець завмер. Навіть тепер, місяць по тому, як усе це скінчилося, мені не подобалося, що вона називає його на ім’я. Та вона, звісно, мала рацію. Завданням Лотте було стати моєю коханкою, це вона мала звести мене з Класом Граафом і вмовити мене запросити його на інтерв’ю у «Патфайндер», а потім зробити так, щоб я його порекомендував. Як довго вона тримала мене на гачку? Три секунди? А я безпомічно звивався на ньому, поки вона підтягала мене дедалі ближче. Але трапилося дещо надзвичайне — я зірвався з гачка. Чоловік так сильно кохав дружину, що знехтував самовідданою коханкою, яка нічого для себе не просила. Дивовижно! І їм довелося змінювати свої плани.
— Здається, мені було її шкода, — сказав я. — Але, думаю, я просто виявився останнім із чоловіків, що обманювали Лотте усе її життя.
Я відчув, як Діана трохи сіпнулася, коли я промовив це ім’я. Це добре.
— Може, поговоримо про щось інше? — запропонував я.
— Ні, зараз я хочу говорити про це.
— Добре. Давай поговоримо про те, як Грааф звабив тебе і вмовив мною маніпулювати.
Вона тихо розсміялася:
— Давай!
— Ти його кохала?
Вона повернулася до мене і подивилася довгим поглядом.
Я повторив питання.
Вона зітхнула і притислася до мене.
— Я закохалась.
— Закохалась?
— Він хотів подарувати мені дитину. І я закохалася.
— Ось так просто?
— Так. Тільки це зовсім не просто, Роджере.
Вона, звісно ж, мала рацію. Це геть не просто.
— І заради цієї дитини ти вирішила пожертвувати всім? Навіть мною?
— Так. Навіть тобою.
— Навіть якби мені довелося заплатити за це життям?
Вона тихенько потерлася скронею об моє плече.
— Ні. Не настільки. Ти чудово знаєш — я вважала, що він просто зможе вмовити тебе підписати рекомендацію.
— Ти справді у це повірила, Діано?
Вона не відповіла.
— Правда, Діано?
— Так. Мені так здавалося, принаймні. Можеш вважати, що я хотіла у це вірити.
— Настільки, що погодилась підкласти гумову капсулу із дормікумом мені на сидіння?
— Так.
— А у гараж ти спустилася, щоб відвезти мене в те місце, де він мене умовить, вірно?
— Але ж ми з тобою вже все обговорили, Роджере. Він сказав, що це найменш ризикований спосіб для всіх. Мені, звісно, слід було зрозуміти, що це безумство. І я, напевне, це розуміла. Не знаю, що іще тобі сказати.
Ми лежали й думали кожне про своє і слухали тишу. Влітку ми могли слухати дощ і вітер у листі дерев нашого саду, але не тепер. Тепер усі крони стояли голі. І мовчазні. Одна надія — коли-небудь знову настане весна. Можливо.
— І довго ти була закохана? — спитав я.
— Поки до мене не дійшло, що я наробила. У ту ніч, коли ти повернувся додому…
— I?
— Мені хотілося лише одного — померти.
— Я не про нього питаю, — сказав я. — Я мав на увазі — закохана у мене.
Вона тихенько розсміялася.
— Звідки ж я знаю — ще нічого не скінчилося!
Діана не брехала майже ніколи. Не тому, що не вміла, — Діана надзвичайно обдарована брехунка, — але тому, що не завдавала собі клопоту. Вродливим людям це ні до чого, у неї немає причин оволодівати тими захисними механізмами, які ми, решта, розвиваємо у собі, щоб було чим відповісти, коли нас відштовхують і коли нами нехтують. Але коли жінки на зразок Діани все ж вирішують збрехати, то брешуть сміливо й успішно. Не тому, що вони менш моральні, ніж чоловіки, а через те, що краще володіють технічним боком цієї справи. Саме тому я вирушив до неї того вечора. Бо знав: вона — найліпша кандидатура.