Тоді, зачинивши за собою двері, я постояв у холі, слухаючи її кроки, потім піднявся сходами до вітальні. Я почув, як кроки завмерли, потім мобільник упав на журнальний столик, а потім почувся шепіт, переривчастий від плачу: «Роджере…» — І тут сльози полилися з її очей. І я не намагався її зупинити, коли вона кинулася мені на шию.
— Слава Богу, ти живий! Я намагалася тобі додзвонитися увесь день учора і сьогодні… Де ти був?
І Діана не брехала. Вона плакала, бо вирішила, що втратила мене. Бо сама прибрала мене і моє кохання геть зі свого життя, як собаку, якого відправляють до ветеринара на приспання. Ні, вона не брехала. Я чув нутром. Але я вже казав, що не дуже розбираюся в людях, а Діана — неперевершена брехунка. Тож, коли вона пішла до ванної змити сльози, я все-таки взяв її телефон, щоб переконатися, що вона набирала саме мій номер. Про всяк випадок.
Коли вона повернулася, я розповів їй усе. Абсолютно все. Де я був і що відбулося. Про викрадання картин, про її телефон під ліжком у квартирі Класа Граафа, про датчанку Лотте, яка піймала мене на вудочку. Про розмову з Граафом у лікарні. Після якої я зрозумів, що він знає Лотте, що саме вона — його найближчий спільник, що гель з передавачами втерла мені у волосся не Діана, а кароока бліда дівчина із чарівними пальцями, перекладачка, що говорила іспанською і віддавала перевагу чужим історіям перед своїми. Що гель був у мене у волоссі ще звечора, ще до того, як я знайшов Чикерюда в машині. Діана мовчки витріщалася на мене.
— Грааф сказав мені у лікарні, що я вмовив тебе зробити аборт, бо у дитини був синдром Дауна.
— Дауна? — Діана вперше за кілька хвилин порушила мовчання. — Звідки він це взяв? Я не говорила…
— Знаю. Це я вигадав, коли розповідав Лотте про той аборт. Вона сказала, що батьки вмовили її зробити аборт, коли вона була підлітком. Ну, і я вигадав це, щодо Дауна, аби краще виглядати в її очах.
— І вона… вона…
— Так, — сказав я. — Вона єдина, хто міг розповісти це Класу Граафу.
Я зачекав. Дав їй час обміркувати мої слова.
А потім розповів Діані, що мало відбутися далі.
Вона перелякано поглянула на мене і скрикнула:
— Я не можу зробити цього, Роджере!
— Хіба? — сказав я.
— Ти зможеш, і ти це зробиш, — сказав новий Роджер Браун.
— Але… але…
— Він брехав тобі, Діано. Він не здатен зачати дитину. Він стерильний.
— Стерильний?
— Я подарую тобі дитину. Обіцяю. Тільки зроби це заради мене.
Вона відмовлялася. Плакала. Благала. І нарешті пообіцяла.
Того вечора, коли я вирушив до Лотте, щоби стати вбивцею, я проінструктував Діану і знав, що вона впорається із завданням.
Я так і бачив, як вона приймає Граафа, як він проходить, а вона посміхається цією засліплюючою брехливою посмішкою, а коньяк уже в бокалі, який вона йому простягає, — за переможця, за майбутнє, за ще не зачату дитину. Як вона вимагає, щоб вони зачали її якомога скоріше, тепер же, цієї ночі.
Я сіпнувся, коли Діана вщипнула мене за сосок.
— Про що це ти замислився, га?
Я підтягнув ковдру.
— Про ту ніч. Як Грааф прийшов сюди. Як він лежав з тобою ось тут, де лежу я.
— Ну то й що? А сам ти в ту ніч лежав у ліжку з трупом.
Досі я уникав запитувати це, але тут не втримався:
— Ви займалися сексом?
Вона тихо розсміялася.
— Довго ж ти терпів, любий.
— То займалися чи ні?
— Скажімо, так: ці краплі з дормікумом, які я вичавила йому у бокал з гумової кульки, спрацювали швидше, ніж я думала. Поки я причепурилася і прийшла сюди, він уже спав, як бабак. А вранці, навпаки…
— Відкликаю питання, — квапливо сказав я.
Діана провела рукою вниз по моєму животу і знову засміялася.
— А вранці він був страшенно бадьорий, але не через мене, а через телефонний дзвінок, який його розбудив.
— Звісточка від мене.
— Так. У всякому разі, він одразу ж вдягнувся і пішов.
— Де у нього був пістолет?
— У кишені куртки.
— Він перевірив його, перш ніж піти?
— Я не знаю. Він все одно не помітив би різниці, вага була приблизно та сама. Адже я замінила тільки три верхніх патрони у магазині.
— Так, але холості патрони, що я тобі дав, було відмічено червоною буквою «Ь» на дні гільзи.
— Якщо він перевіряв, то, певне, подумав, що це означає «back».[42]
Сміх наповнив спальню, сміх двох людей. Я слухав його з насолодою. Якщо все піде як слід і лакмусові папірці не брешуть, скоро до цього дуету додасться сміх третьої людини. І витіснить нарешті інші звуки, од відлуння яких я ще час від часу прокидаюся по ночах. Гуркіт пострілів Граафа, коли полум’я виривається з пістолетного дула й у соту долю секунди встигаєш подумати, що Діана так і не замінила патрони, знову зрадивши мене. А потім — луна, дзвін порожніх гільз, що котяться паркетом, вони потім загубляться поміж інших гільз, використаних і нових, від бойових та холостих патронів, поміж гільз, що валяються там у такій кількості, що поліцейські ніколи не зможуть у них розібратися, навіть якщо зрозуміють, що камери спостереження розповіли їм зовсім не ту історію.
— Тобі було страшно? — спитала вона.
— Страшно?
— Так, адже ти так і не розповів мені, що відчував. І тебе немає в кадрі…
— У кадрі… — Я трохи відсунувся, щоб побачити її обличчя. — Отже, ти зайшла в мережу і знайшла цей відеозапис?
Вона не відповіла. І я подумав, що й досі ще багато чого не знаю про цю жінку. Що загадок там, напевне, стане на ціле життя.
— Так, — сказав я. — Мені було страшно.
— Але чому? Ти ж бо знав, що його пістолет…
— Але бойовими не були тільки три верхніх патрони. Я повинен був влаштувати так, аби він відстріляв їх усі, щоб поліція не знайшла в магазині холостих, чи не так? Але ж він міг зробити і четвертий постріл? Міг і взагалі замінити магазин. І крім того, у нього міг бути спільник, про якого я не підозрював.
Запала тиша.
Потім вона тихесенько спитала:
— Отже, більше ти нічого не боявся?
Я зрозумів, що вона думає про те саме, що і я.
— Боявся. — Я повернувся до неї. — Я боявся ще однієї речі.
Я відчував обличчям її дихання, часте і гаряче.
— Що він уб’є тебе тієї ночі, — сказав я. — Грааф не збирався заводити із тобою сім’ю, а ти була для нього небезпечним свідком. Я знав, що піддаю тебе смертельній небезпеці, коли питав, чи згодна ти зіграти роль принади тієї ночі.
— Я знала про цю небезпеку із самого початку, любий, — прошепотіла вона. — Саме тому я й подала Класу келих з коньяком, щойно він переступив поріг. І не будила його, поки ти не подзвонив. Я знала, що у нього буде клопітливий день, коли він почує голос з того світу. А крім того, я ж замінила три перших патрони, правильно?
— Правильно, — сказав я.
Діані легко даються логічні задачі з простими числами — я начебто про це вже якось розповідав?
Вона провела рукою по моєму животу.
— До того ж, я оцінила, що ти цілком свідомо піддав моє життя небезпеці…
— Що?
Її долоня ковзнула нижче, накрила мій член, охопила яйця. Зважила їх і трохи стиснула ці два мішечки із сім’ям.
— Найголовніше — це баланс, — вела далі Діана. — Він — фундамент усіх добрих гармонічних стосунків. Баланс провини, сорому і нечистої совісті.
Я почав подумки пережовувати почуте, намагаючись засвоїти, примусити мозок перетравити цю доволі важку їжу.
— Ти хочеш сказати… — почав я, замовк і почав знову: —…ти хочеш сказати, що опинилася у смертельній небезпеці з моєї вини… що це…