— Давай уже, — сказала вона.
— Якщо просте число…
— Стривай! «Просте число» — це яке?
— Те, що ділиться тільки на себе та на одиницю.
У неї на обличчі і досі не з’явилося того відстороненого виразу, яке зазвичай з’являється у жінок, варто завести розмову про числа, і я продовжував:
— Часто буває, що прості непарні числа ідуть підряд. Наприклад, одинадцять і тринадцять. Сімнадцять і дев’ятнадцять. Двадцять дев’ять і тридцять один. Розумієш?
— Розумію.
— Та чи існують приклади трьох послідовних непарних чисел, які усі були б простими?
— Звичайно ж ні, — сказала вона і піднесла келих з пивом до рота.
— Ага. І чому ж?
— Вважаєш, я зовсім дурепа? У числовому ряду з п’яти послідовних чисел одне з непарних обов’язково буде кратне трьом. І що далі?
— Далі?
— Ну, далі, в чому логічна задача?
Вона зробила великий ковток пива з келиха і подивилася на мене з неприхованою нетерплячою цікавістю. У «Майкрософт» кандидатам дається три хвилини на те, щоб дати пояснення, яке вона дала за три секунди. У середньому цю задачу розв’язували п’ятеро зі ста. І я думаю, що я закохався у неї саме через це. Пам’ятаю, принаймні, що я написав тоді на серветці: ПРИЙНЯТИ.
І я знав тоді, що можу закохати її у себе, тільки доки ми сидимо, і що варто мені піднятися, як чари буде зруйновано. Тож я продовжував говорити. Ще говорити. Говорячи, я виростав до метра вісімдесяти п’яти. Говорити я вмію. Та вона перервала мене, щойно я розійшовся.
— А ти любиш футбол?
— А… а ти? — розгубився я.
— Завтра «Куїнз Парк Рейнджерз» грають проти «Арсеналу» в Кубку Ліги. Тобі цікаво?
— Ще б пак, — відповів я. Маючи на увазі, що мені цікава Діана — до футболу я цілком байдужий.
У шарфі у темно-синю смужку вона кричала до хрипоти в лондонському осінньому тумані на Лофтус-роуд, поки її маленьку нікчемну команду «Куїнз Парк Рейнджерз» ганяв як хотів великий дядько «Арсенал». Я не міг відвести погляду від її страдницького обличчя і з усієї гри зрозумів тільки те, що у «Арсеналу» шикарна форма, біла з червоним, а у «Рейнджерз» — біла у синю смужку, від чого здавалося, що полем бігають карамельки.
Під час перерви я спитав, чому вона не вибрала сильну команду на зразок «Арсеналу», яка мала б усі шанси на перемогу, замість цих комічних статистів, «Рейнджерз».
— Тому, що я їм потрібна, — відповіла вона. Цілком серйозно. Я їм потрібна. Тепер я розумію мудрість слів, яку тоді не вловив. І, гортанно розсміявшись, вона спорожнила пластиковий келих пива. — Вони як безпомічне маля. Подивись на них. Вони такі лапочки.
— І в повзунках, — сказав я. — «Пустіть до мене малих цих…» Це що, твій девіз?
— Гм, — відповіла вона, схилила голову набік і глянула на мене, широко посміхнувшись. — Певно, що так.
І ми обоє засміялися. Легко й невимушено.
Результатів матчу я не пам’ятаю. Хоча ні, пам’ятаю: поцілунок біля суворого цегляного пансіонату для дівчат «Шепердз-Буш». І самотня безсонна ніч з божевільними й виразними фантазіями. За десять днів я побачив її обличчя у хиткому світлі стеаринової свічки, вставленої у винну пляшку на її нічному столику. Ми тоді вперше кохалися, очі у неї були заплющені, жилка на лобі напнулася, на обличчі були чи то злість, чи то біль, поки її стегна шалено билися об мої. Таке саме страдницьке обличчя, як і тоді, коли її «Рейнджерз» вилетіли з Кубка Ліги. Потім вона сказала, що любить моє волосся. Пізніше це стане рефреном мого життя, але тоді я почув це вперше.
Минуло півроку, перш ніж я зізнався їй, що якщо мій тато працює в посольстві, це не обов’язково означає, що він дипломат.
— Шофер, — повторила вона, притягнула до себе мою голову і поцілувала. — Отже, він зможе привезти нас із церкви на посольському лімузині?
Я не відповів, але наступної весни ми обвінчалися, з розкошами, але без помпи, у соборі Святого Патріка у Хаммерсміті. Відсутність помпи виражалася в тому, що я вмовив Діану на весілля без друзів і родичів. Без батька. Тільки ми, чисті та невинні. А розкішною була сама Діана, вона блищала, як два сонця і місяць на додачу. До речі, і «Рейнджерз» того дня виграли, тож таксі пробиралося до її однокімнатної квартирки в «Шепердз-Буш» крізь натовп їхніх уболівальників з карамельними прапорами і прапорцями. Ми жили самі для себе. І тільки коли ми нарешті повернулися в Осло, вона завела мову про дітей.
Я поглянув на годинника. Уве мав уже прийти. Поглянувши у дзеркало, я зустрівся поглядом з однією з блондинок. Погляди зачепилися достатньо надовго, щоб це можна було при бажанні зрозуміти неправильно. Красуня з порносайта, якісна робота пластичного хірурга. Та у мене бажання не було. І мій погляд ковзнув далі. Саме з цього почалася моя перша ганебна пригода — з надто довгого погляду. Перший акт мав місце в галереї. Другий — тут, у «Суші & Кава». Третій — у маленькій квартирці на Ейлерт-Сундс-гате. Але Лотте — це закритий розділ, і такого більше ніколи, ніколи більше не станеться. Мій погляд продовжував далі ковзати залом і зупинився.
Уве сидів за столиком, якраз навпроти входу. І робив вигляд, що читає «Дагенс нерінгслів».[2] Що вже само по собі чудасія. Мало сказати, що Уве Чикерюд зовсім не цікавився курсами акцій і більшою частиною того, що відбувається у так званому суспільстві, — він і читав не без зусиль. І писав. Досі пам’ятаю його заяву про прийом на роботу начальником охоронного агентства — з такою кількістю орфографічних помилок, що я повеселився від душі.
Я зістрибнув з високого табурета і попрямував до його столика. Він сидів, склавши «Дагенс нерінгслів», і я вказав головою на газету. Він посміхнувся, показуючи, що її можна взяти. Я мовчки забрав її і повернувся на своє місце за барною стійкою.
Наступної хвилини я почув, як грюкнули вхідні двері, і, глянувши у дзеркало, побачив, що Уве Чикерюд уже пішов. Я погортав газету до сторінок з курсами акцій, обережно накрив рукою ключ, що там лежав, і опустив його у кишеню піджака.
Коли я повернувся в офіс, на мобільному мене очікувало шість есемесок. Я зітер п’ять з них, не читаючи, і відкрив шосту, від Діани:
Нагадую, сьогодні ввечері вернісаж, ти мій талісман.
Вона вставила смайлик у сонячних окулярах, один з приколів телефону від «Прада», який я подарував їй на тридцятидворіччя минулого літа. «Якраз про нього я і мріяла!» — скрикнула вона, розірвавши подарунковий папір. Але ми обоє знали, про що вона мріяла більше за все. І чого я так і не дав їй. Але тим не менш вона збрехала і поцілувала мене. Чи можна хотіти більшого від жінки?
3. На вернісажі
Метр шістдесят вісім. Немає потреби ходити до ідіота-психолога, щоб зрозуміти: це вимагає компенсації, маленький зріст потребує великих справ. Ми знаємо, що неймовірну кількість найзначніших витворів людства створено коротунами. Ми підкорили імперії, породили найгеніальніші ідеї, зафільмували найпрекрасніших жінок — коротше кажучи, ми завжди обираємо туфлі на високій платформі. Окремі недоумки, виявивши, що багато сліпих стає прекрасними музикантами, а деякі аутисти можуть добувати в думці квадратні корені, роблять висновки, буцімто будь-яка неповноцінність — це приховане благо. По-перше, це маячня. По-друге, я не те щоб карлик, я лишень трохи нижче середнього зросту. По-третє, більше сімдесяти відсотків людей вищого соціального прошарку мають зріст вище середнього по своїй країні. Високий зріст також напряму корелює з інтелектом, рівнем статків та рейтингом у суспільній думці. Коли я пропоную людину на керівну посаду в економіці, зріст для мене — один з найголовніших критеріїв. Високий зріст передбачає повагу, довіру та авторитет. Високі люди — помітні, вони не можуть сховатися, вони як щогли, з яких вітром здуває будь-який бруд, вони можуть спокійно стояти там, де стоять. А коротуни снують у каламутній воді біля самого дна, у них є потаємний план, своя програма, головне в якій те, що ти — коротун.
Нісенітниця, звісно, але коли я обираю кандидата, я керуюся не тим, що даний суб’єкт буде краще працювати, а тим, що він більше сподобається клієнтам. Я знаходжу для них світлу голову, що сидить на такому тілі, яке б їх влаштовувало. Судити про перше самі вони не в змозі, зате друге бачать на власні очі. Так само, як багатенькі так звані поціновувачі на вернісажах Діани — їм не вистачає знань оцінити портрет. Зате вони в змозі прочитати підпис художника. У світі безліч людей, які платять шалені гроші за погані картини гарних художників. І за посередні голови на високих тілах.