Я їхав на новому «вольво-880» вгору звивистою дорогою, що вела до нашого нового і занадто дорогого будинку в районі Воксенколлен. Я купив його, бо коли ми його дивилися, у Діани було страдницьке обличчя. Жилки на лобі, які проступали, коли ми кохалися, поголубішали й запульсували над мигдалеподібними очима. Вона підняла праву руку і прибрала пасмо короткого, гарного, солом’яного кольору волосся за праве вухо, начебто щоб краще чути, щоб вслухатися і перевірити, чи не обманюють її очі: що це саме той будинок, який вона шукала. І я зрозумів її без жодного слова. І навіть коли вогонь у її очах згас, після того, як агент сказав, що їм уже запропоновано на півтора мільйона більше від заявленої вартості, я знав, що мушу купити їй цей будинок. Оскільки тільки через таку жертву я можу спокутувати те, що відмовив її народжувати дитину. Вже не пам’ятаю, які аргументи я наводив на користь аборту, та всі вони були фальшивими. А правда була в тому, що якщо ми з нею насправді займемо усі триста шалено дорогих метрів, місця для дитини тут уже не буде. Точніше, тут не буде місця для мене і дитини одночасно. Адже я знав Діану. Вона, на відміну від мене, патологічний однолюб. Я зненавидів би цю дитину з першого дня. Замість цього я запропонував їй іншу ниву. Будинок. І галерею.
Я звернув на під’їзну доріжку. Камера гаража розпізнала машину здалеку, і ворота відчинилися автоматично. «Вольво» ковзнув у прохолодні сутінки, і двигун полегшено зітхнув, коли двері гаража безшумно опустилися за спиною. Я вийшов в одні з бічних дверей і попрямував доріжкою, вимощеною пласкими каменями, до будинку. Це була розкішна будівля, зведена у 1937 році Уве Бангом, функціоналістом, який, однак, вважав, що естетика важливіша за витрати, і в цьому розумінні був з Діаною спорідненою душею.
Я часто думав, що ми могли б продати будинок і переїхати у житло, яке було б скромнішим, повсякденнішим, зручнішим, врешті-решт. Але щоразу, приходячи додому, коли, як от зараз, низьке вечірнє сонце окреслює силуети дерев, малює їх світлом і тінню на фоні далекого лісу кольору червоного золота, я розумію, що це неможливо. Я не можу зупинитися. Просто-напросто я кохаю її і не можу інакше. А звідси — усе: дім, галерея, що відбирає усі гроші, дорогі докази мого кохання, яким вона не знаходить застосування, і стиль життя, на який у нас не вистачає коштів. Усе заради того, аби заглушити її тугу.
Я зачинив за собою двері, скинув туфлі і відімкнув сигналізацію за двадцять секунд до того, як спрацював би сигнал на пульті у «Триполісі». Ми з Діаною довго обговорювали пароль, перш ніж дійшли згоди. Вона пропонувала слово «ДЕМІЕН», на честь її улюбленого художника Деміена Хьорста, але я вважав, що це таємне ім’я її ненародженої дитини, і тому наполіг на випадковому сполученні слів та цифр, щоб складніше було підібрати. І вона поступилася. Як завжди, коли я проявляв жорсткість у відповідь на жорсткість. Або у відповідь на м’якість. Тому що Діана була м’якою. Не слабкою, але м’якою та піддатливою. Як глина, на якій найменше натискання лишає відбиток. І цікаво те, що чим більше вона відступала, тим сильнішою робилася. І тим слабшим ставав я. Тож урешті-решт вона височіла наді мною гігантським янголом, хмарою моєї провини, мого обов’язку і мого нечистого сумління. І скільки б я не горбився, скільки б голів не вполював, скільки б не нагріб бонусів з центрального офісу, цього у будь-якому разі було замало.
Я піднявся сходами у вітальню і на кухню, стягнув із себе краватку, відчинив вбудований холодильник «Саб-Зіро» і дістав звідти пляшку «Сан-Мігеля». Не традиційного «Еспешіал», а «1516», суперм’якого пива, якому Діана надавала перевагу тому, що воно вариться з чистого ячменю. З вікна вітальні я поглянув на сад, гараж та околиці — Осло, фіорд, Скагеррак, Німеччина, світ, — і тут виявилося, що я вже спорожнив усю пляшку.
Я узяв ще одну і пішов униз, перевдягтися до вернісажу. Проходячи повз Заборонену кімнату, я помітив, що двері трохи прочинено. Я відчинив їх ширше і побачив, що Діана поклала свіжі квіти до маленької кам’яної статуетки на низькому, схожому на вівтар столику біля вікна. Окрім столика, у кімнаті меблів не було, а кам’яна статуетка зображувала немовля-ченця з блаженною посмішкою Будди. Поряд з квітами лежали крихітні пінетки та жовте брязкальце.
Я увійшов, ковтнув пива, сів навпочіпки і провів пальцями по гладенькій маківці кам’яної фігурки. Це був міцуко-дзідзо, персонаж, який у японській традиції оберігає убитих в утробі немовлят, «міцуко» — «водяних немовлят». Я сам і привіз статуетку з Японії, де невдало пополював за головами у Токіо. Це були перші місяці після аборту, Діана і досі ходила пригнічена, і я подумав, що, можливо, її це втішить. Англійська мова продавця не дозволяла зрозуміти усі нюанси, але японська ідея начебто полягає у тому, що коли плід гине, то душа дитини повертається до свого первинного плинного стану, і вона стає «водяним немовлям». Яке, якщо додати трохи японського буддизму, чекає свого нового втілення. А доти слід правити так звані «міцуко кюо» — обряди та жертвоприношення, які захищають душу ненародженої дитини і водночас її батьків від помсти водяного немовляти. Про останнє я Діані не розповів. Спочатку я був задоволений — здавалося, вона і справді знайшла розраду у цій кам’яній статуетці. Але коли її дзідзо перетворилося на нав’язливу ідею і вона захотіла поставити фігурку у спальні, я сказав «стоп». Віднині жертвоприношення та молитви цій статуетці припинено. Хоча особливої жорстокості я не став проявляти. Тому що чудово знав, що ризикую втратити Діану. А втрачати мені її не можна ні в якому разі.
Я пройшов у кабінет, увімкнув комп’ютер і відшукав в Інтернеті «Брошку» Едварда Мунка в якісному вирішенні, картину, що інакше називається «Єва Мудоччі». Триста п’ятдесят тисяч на легальному ринку. Щонайбільше двісті на моєму. П’ятдесят відсотків продавцеві, двадцять Чикерюду. Вісім тисяч мені. Звичайна справа: шкурка вичинки не варта, зате жодного ризику. Картинка чорно-біла. 58 на 45 сантиметрів. Цілком можна ввіпхати в аркуш формату А2. Вісім тисяч. Не вистачить, щоб розрахуватися за кредит за будинок за наступний квартал. І близько не вистачить, щоб покрити збитки галереї, що я обіцяв зробити бухгалтеру протягом листопада. На додачу, в силу різних обставин, усе довше доводиться чекати, доки на моєму обрії з’явиться наступна пристойна картина. Остання, «Модель на високих підборах» Сьорена Унсагера, була більше трьох місяців тому і принесла мені щонайбільше шістдесят тисяч. Необхідно, щоб щось негайно сталося. Щоб «Рейнджерз» випадково забили переможний гол, який — хай навіть незаслужено — дасть їм путівку на Уемблі. Кажуть, таке трапляється. Зітхнувши, я відправив Єву Мудоччі на друк.
Очікувалося, що буде шампанське, тож я замовив таксі. Усівшись у машину, я, як завжди, промовив лише назву галереї, свого роду тестування проведеної маркетингової підготовки. Але — теж як завжди — таксист лише питально подивився на мене у дзеркало.
— Ерлінг-Шальгсонс-гате, — зітхнув я.
Ми з Діаною обговорювали місце розташування галереї задовго до того, як вона вибрала приміщення. Я був переконаний, що приміщення має знаходитися на осі Шиллебекк— Фругнер, тому що саме там водяться як платоспроможні покупці, так і інші галереї певного рівня. Опинитися поза зграєю для галереї означало передчасну смерть. Діана ж взяла за взірець галерею «Серпентайн» у лондонському Гайд-парку і твердо вирішила, що вона має виходити не на велику людну вулицю типу Бюгдьой-алле чи Гамле Драмменсвей, а на тиху вуличку, де є простір для роздумів. До того ж, усамітнене розташування підкреслить ексклюзивність, сигналізуючи: це для обраних, для знавців.
Я погодився, сподіваючись, що й орендна плата там теж виявиться менш грабіжницькою.
А Діані сказав, що тоді вона зможе використовувати додатковий метраж для вітальні, щоб влаштовувати там фуршети після вернісажів. На той момент вона вже пригледіла вільне приміщення на Ерлінг-Шальгсонс-гате, неперевершене за усіма параметрами. А назву вигадав я — «Галерея Е», за першою літерою в адресі — «Ерлінг-Шальгсонс-гате». Така назва, за асоціацією з найуспішнішою галереєю міста, «Галереєю К», говорила б, що ми орієнтовані на публіку заможну, розбірливу і стильну.