Я не став наводити ще одного аргументу — асоціацій, наприклад, зі словом «ексклюзив», — Діана не любила подібних дешевих ефектів.
Контракт на оренду було підписано, масштабний ремонт ішов на повний хід, і на обрії замаячив фінансовий крах.
Коли таксі зупинилося, я помітив, що біля тротуару припарковано значно більше «ягуарів» і «лексусів», ніж зазвичай. Добрий знак, який, однак, так само міг означати і прийом в одному з посольств поблизу або ж вечірку Селіни Мідельфарт у її німецькій фортеці.[3]
Усередині з динаміків лунала негучна, з виразними басами музика в стилі «ембіент» вісімдесятих років. Далі підуть варіації Гольдберга. Я сам записав цей диск для Діани.
Публіка вже наполовину заповнила приміщення, хоча було лише пів на дев’яту. Теж гарний знак, адже постійні відвідувачі «Галереї Е» з’являються не раніше пів на десяту. Діана пояснила, що вернісаж у до краю набитій залі — це вульгарно, тоді як напівпорожня якраз натякає на витонченість. Та взагалі-то, судячи з мого досвіду, що більше народу, то більше купиться картин.
Вітально хитаючи головою ліворуч та праворуч без жодної відповіді, я просувався до переносної барної стійки. Діанин постійний бармен Нік простягнув мені келих шампанського.
— Дороге? — поцікавився я, відчувши на язиці поколювання бульбашок.
— Шістсот, — відповів Нік.
— Доведеться продати хоча б частину картин, — сказав я. — А хто художник?
— Атле Ньорум.
— Ніку, я в курсі, як його звуть, але не знаю, як він виглядає.
— Он там. — Нік махнув праворуч своєю великою, чорною, як ебенове дерево, головою. — Поруч з вашою дружиною.
Я встиг помітити тільки те, що художник — кремезний бородатий коротун. Тому що там стояла вона.
У білих шкіряних брюках, які щільно облягали її стрункі ноги, вона здавалася ще вищою. Пряме волосся по обидва боки прямого чубчика створювало прямокутну рамку, яка посилювала схожість з японським коміксом. Білосніжна шовкова блуза вільного крою у променях підсвітки віддавала блакиттю, підкреслюючи вузькі міцні плечі та груди досконалої форми, наче дві бездоганні хвилі. Господи, як би їй зараз підійшли ті діамантові сережки!
Мій погляд, неохоче відпустивши її, ковзнув далі. Публіка стояла і чемно гомоніла біля картин. Звичайний контингент. Заможні, приємно напахчені фінансисти (костюм з краваткою) і зірки середньої величини (костюм з дизайнерською футболкою). Жінки (дизайнерські сукні) були акторками, письменницями чи політиками. Також, ясна річ, був у наявності букет молодих так званих перспективних і, скоріш за все, злиденних художників-нонконформістів (драні джинси та футболки з написами), яких я в душі називав «Куїнз Парк Рейнджерз». Спочатку я вернув носа, коли бачив їх у списку, але Діана переконала мене, що нам потрібно і щось «пікантне», щось більш живе та небезпечне, ніж меценати, ощадливі інвестори і ті, хто ходить сюди, дбаючи про власний культурний імідж. Чудово, звісно, але я знав, що ці субчики припхалися сюди тому, що виканючили у Діани запрошення. І ще тому, що Діана сама розуміла — вони тут заради того, щоб знайти покупців для себе самих, адже усі знають, що вона не може відмовити, коли її просять про допомогу. Я помітив, що багато хто — здебільшого чоловіки — нишком поглядають у бік Діани. Та де там, обійдуться. Такої прекрасної жінки, як Діана, їм не здобути ніколи в житті. І це не припущення, а безперечний неспростовний факт, який витікає з того, що вона найпрекрасніша. І моя. Наскільки безперечне останнє — цією думкою я намагався себе не обтяжувати. Просто нагадував собі, що Діана і досі так само незмінно сліпа.
Я перерахував чоловіків у краватках. Так виглядають потенційні покупці. Квадратний метр Ньорума коштує нині близько п’ятдесяти тисяч. П’ятдесят відсотків іде галереї, отже можна продати не так і багато, аби окупити сьогоднішній вечір. Точніше, потрібно продати хоча б щось, оскільки з минулого продажу Ньорума минуло уже немало часу. Тепер публіка попрямувала до дверей, і мені довелося відійти вбік, аби пропустити решту до підносу з шампанським.
Я поплівся до дружини і Ньорума, щоб повідомити йому, як я захоплююся його творчістю. Перебільшення, звісно, але не повна брехня — чолов’яга, безсумнівно, з талантом. Та перш ніж я простягнув йому руку, художника атакував якийсь слинявий кадр, очевидно давній знайомий, і потягнув до якоїсь жінки, що винувато посміхалася, начебто їй кортіло в туалет по-маленькому.
— Гарно виглядаєш, — сказав я і став поряд з Діаною.
— Привіт, коханий.
Вона посміхнулася мені згори вниз, водночас махнувши рукою дівчатам-близнятам, щоб ті зробили ще одне коло з фуршетними закусками. Суші — це вже вчорашній день, і я запропонував новий кейтерінг[4] — «Алжері» — північноафриканську кухню з французьким відтінком, вельми жагучу. У всіх розуміннях. Але побачив, що Діана знову замовила все в «Багатель». Теж, звісно, смачно. І втричі дорожче.
— Гарні новини, любий, — сказала вона, беручи мене під лікоть. — Пам’ятаєш, ти розповідав мені про посаду на тій фірмі в «Хортені»?
— «Патфайндер», так. Ну, і що там?
— Я знайшла для них відмінного кандидата.
Я глянув на неї, дещо приголомшений. Як мисливець за головами, я час від часу, звісно, використовував Діанину клієнтську базу і коло її спілкування, що включало чимало значних в економіці фігур. Причому без докорів сумління — адже це я фінансував увесь цей коловорот. Незвичайним було те, що Діана сама запропонувала конкретного кандидата на конкретне місце.
Вона взяла мене під руку, нахилилася і прошепотіла:
— Його звуть Клас Грааф. Батько голландець, мати норвежка. Або навпаки. Коротше, три місяці тому він звільнився і щойно перебрався у Норвегію, отримав у спадок дім і тепер займається ним. У себе в Роттердамі він був топ-менеджером в одній з найбільших європейських фірм з GPS-технологій. І співвласником, доки навесні їх не купили американці.
— У Роттердамі, — повторив я, відпивши шампанського. — А як фірма називається?
— «ХОТЕ».
Я похлинувся шампанським.
— «ХОТЕ»? Ти впевнена?
— Цілком.
І його ясновельможність були там топ-менеджером? Прям-от найнайтоповішим?
— Грааф — це прізвище, тож я не думаю, що він…
— Звичайно, звичайно, а його номер у тебе є?
— Немає.
Я застогнав. «ХОТЕ». Саме цю фірму «Патфайндер» назвали мені за взірець. «ХОТЕ», так само як тепер «Патфайндер», було маленьким високотехнологічним підприємством, яке постачало GPS-технології європейській оборонній промисловості. І колишній голова цієї фірми — просто саме те. Слід поспішати. Усі рекрутингові фірми стверджують, що виконують замовлення виключно у своїй вузькій ексклюзивній сфері, мовляв, тільки так можна працювати серйозно та систематично. Але заради такої великої помаранчевої моркви — відсотків з номінальної річної заробітної платні, сума якої наближається до семизначного числа, — принципами можна поступитися. А посада керівника «Патфайндера» — це дуже велика, дуже помаранчева і дуже затребувана морква. Заявки було розміщено у трьох рекрутингових агентствах — «Альфа», «ISCO» та «Коrn/Ferry International». У трьох найкращих. А тому річ не тільки в грошах. Коли ми працюємо за системою «немає послуги, немає платні», то беремо попередній внесок на покриття витрат, а потім наступну виплату, якщо запропонований нами кандидат відповідає вимогам, які висунув замовник. А основну — реальну — суму ми отримуємо, тільки коли замовник приймає на роботу того, кого ми порекомендували. Жирно, звичайно, але по суті — по суті мова йде про просту річ — виграти. Бути царем гори. Стати на п’єдестал.
Я притулився до Діаниного плеча:
— Послухай, люба, це важливо. Є ідеї, як взагалі мені з ним зв’язатися?
3