— Ну от, бачиш, це вже ліпше, — похвалив той перший великий хлопців твір. — Що правда, то правда, ти все дуже гарно змалював. Тільки мені здається, ти мало каєшся, що втік із дому, та й пробачення просиш лише так, для годиться. Ось ти пишеш, що любиш усіх: і тата, й маму, й Терезку. Але в майбутньому ти повинен довести це якось інакше, не засмучуючи їх.
Єнік подивився на дядечка, й той навіть у сутінках, які вже огорнули ліс, побачив на очах у хлопця сльози.
— Ну, годі-бо, я не хотів тебе образити! — Франтішек погладив Єніка по голові. — Що сталося, того вже не вернеш, а в твої літа часто чинять нерозважливо. Але я вірю, хлопче, що з тебе колись будуть люди.
Другого дня вранці дон Франтішек поніс собакам їсти. Мабуть, він сам належав до тих людей, яким із тваринами надивовижу щастить. Уздрівши його, собаки дружелюбно закрутили хвостами, а мисливська сука радісно забігала по колу, наскільки їй дозволяла припона; вона явно прагнула волі й бодай крихти людської ласки. Франтішек погладив її по голові й спустив з припони. Сука шарпонула вбік і, задерши хвоста, весело помчала по табору. Ретельно обнюхавши все навколо, вона вистрибом повернулася до
Франтішка. Той знову погладив її по голові й покликав до хатини.
Сука легко вибігла по східцях, а коли Єнік, клацнувши язиком, покликав її до себе, вона довірливо підбігла, обнюхала йому ноги й замахала хвостом. Проте її розумні коричневі очі пильно поглядали на Франтішка.
— Ось твій хазяїн, — значливо й повільно промовив Франтішек, роблячи наголос на слові «хазяїн» і показуючи на хлопця. — Люби його, він теж буде тебе любити, правда, Єніку?
— Дядечку… ви не жартуєте?! — розгублено вигукнув хлопець. — Ви гадаєте, вона буде мене слухатись? А кличка як? Можна мені самому придумати?
— Авжеж. Цікаво, що ти придумаєш.
— Я ще вночі думав про те, що було б добре, якби одного з оцих собак назвати Лготкою. Як ви гадаєте, дядечку? То ж прекрасно, коли цей чудовий собака нагадуватиме нам про невеличке сільце з Чехії, правда?
— Чудесно! — засміявся дядечко. — Лгот-ко! Лготко! Лготко, ти задоволена?
Сука глянула спочатку на одного, а потім па другого, ніби намагаючись зрозуміти, що говорять про неї ці люди, і якесь чуття підказувало їй, що нічого лихого з нею трапитись не може, коли вони так привітно всміхаються.
Єнік обійняв суку за шию. Вона не пручалася, а, навпаки, вдячно лизнула Єніка в щоку.
Ото було радощів! Вацлав запевняв, що зроду не бачив розумнішого собаки. Потім усі четверо пішли до сторожового пса, який голосно скавулів, очевидно, з заздрощів, що його подруга вже на волі, а він іще прив'язаний. Побачивши, що люди підходять до нього разом з його подругою, пес миттю збагнув, що настала і його черга. Він почав стрибати, гавкати, вищати з радощів і навіть терся животом об землю.
— Ось вам яскраве свідчення того, чого вартий приклад. Цей лютий пес одразу ж присмирнів, тільки-но побачив, що Лготка завоювала нашу прихильність своєю слухняністю й лагідністю. Ну, Вацлаве, — звернувся дядечко до юнака, — як ти гадаєш, буде він тебе слухатись?
— Що? Невже ти хочеш віддати цього пса мені?! — вигукнув Вацлав. — А як же ти сам?
— Я вже не маленький, щоб гратися з цуциками, — пожартував Франтішек. — Іди до нього, йди спокійно, не бійся. Одв'яжи його й побачиш, як він буде тебе слухатися.
Вацлав підійшов до пса. Пес тремтів од нетерпіння, але ворожості в його прудких рухах уже не було. Опинившись на волі, він почав радісно стрибати й у захваті кинувся до гурту індіанців,
— Плутон, сюди! Плутон, назад! — закричав Вацлав, метнувшися за ним.
І — о, диво! — собака підкорився. Кличку «Плутон» він чув уперше в житті, але підкорився людському голосові, в якому лунав наказ.
— Звідки ти знаєш, що його звуть Плутон? — вражено спитав Єнік.
— Та це в мене просто так вихопилося, — засміявся Вацлав. — У нас удома колись був собака Плутон, а я оце так злякався, що пес кинеться на індіанців, ну й…
Всі голосно засміялися.
— Ми сьогодні ж випробуємо собак на полюванні, — сказав Франтішек. — Треба, щоб вони якомога швидше звикли до нас. Та й індіанцям корисно буде трохи відпочити від виснажливого лазіння по деревах…
Проте індіанці сприйняли цю новину цілком байдуже. Здавалося, що непередбачений відпочинок їх анітрохи не тішив. Але й бажання взяти участь у полюванні вони теж не виявили. Щільніше всівшись навколо вогнища, індіанці, як і минулих вечорів, почали щось тихо бубоніти.
VIII
ПОЛЮВАННЯ В ДЖУНГЛЯХ