Єнік притулився до Вацлава й узяв його за руку.
— Як ти гадаєш, Вацлаве, що зараз роблять наші? Тато, напевно, повернувся з роботи, мама варить вечерю, а Терезка виконує домашнє завдання. Чи згадують вони нас хоч інколи?.. Адже там, у Лондоні, навіть зірки не такі, як тут. Зовсім не такі…
Вацлав теж поринув у спогади про своє дитинство й почав згадувати про те, як колись давно, ще в Чехії, ганявся ввечері за незграбними хрущами, що глухо билися в стіни хатин, та як прислухався до розмов сусідів, котрі сиділи на ослінчиках під вікнами й тихо гомоніли у вечірньому присмерку. Він так виразно уявив собі все це, що на мить почув і вечірній церковний дзвін, і гуркіт воза запізнілого селянина, який по росі накосив трохи конюшини, щоб не повертатися додому порожнем…
Незабаром дядечко Франтішек покликав друзів вечеряти. Вони пішли дуже неохоче — які приємні були їхні спогади, а дядечків голос змусив їх прокинутись від солодких мрій і знову повернутися до суворої дійсності…
— Сьогодні ми не повинні спати, — тихо домовилися Вацлав і Єнік, прямуючи до багаття. — Але дядечкові про це анічичирк — йому треба відпочити.
Під час вечері панувала незвична тиша. Навіть індіанці, робітники з ранчо, й ті здавалися мовчазнішими, ніж звичайно. Багаття вони розклали сьогодні набагато далі від шатра, ніж учора. Дивно…
І взагалі сьогодні багато речей раптом постало в зовсім іншому світлі.
Дядечко Франтішек, який пильно стежив за всім, помітив, що сьогодні дехто й тварин припнув до себе ближче, ніж будь-якого іншого вечора.
Плутон, якого посадили на довгому цепу, лежав біля в'ючаків. Кілька хвилин тому він повечеряв і тепер задоволено махав хвостом, дружньо вітаючи Франтішка, який, за звичкою, перш ніж увійти до шатра, обходив увесь табір.
— Гарно пильнуй сьогодні, Плутоне, — довірливо шепнув собаці Франтішек, погладивши його по голові.
Плутон закрутив хвостом і звів очі на свого господаря; але людина не зрозуміла, чи ці очі що-небудь обіцяють, чи дивляться зачудовано.
Індіанці з ранчо дона Альвареса не скинули своїх поясів з довгими ножами, які по-іспанському називаються мачете. Та, зрештою, в цьому не було нічого дивного, бо жоден індіанець не розлучається зі зброєю навіть уночі. Дивніше було те, що в провідника Сани взагалі не було ніякого ножа. Невже він справді нічого не мав при собі? Дієго блукав десь неподалік табору, весь час тримаючись у тіні.
Повертаючись до багаття, дядечко Франтішек перехопив на мить погляд старшого з ро-бітників-індіанців і прочитав у ньому засторогу та похвалу. Індіанець скоса зиркнув на старого Сану, який, очевидно, дрімав. Франтішек мовчки кивнув йому головою й повільно попрямував до шатра.
— Спіть спокійно, хлопці, — мовив він, заходячи до шатра. — Все гаразд. І ти, Лготко, теж лягай!
Лготка ніжно потерлася об його ноги, потому, за собачою звичкою, покрутилася на місці й нарешті лягла, трохи піднявши своїм тілом полотнище шатра біля входу.
Дядечко Франтішек ліг теж; усі чули, як під його втомленим тілом зарипіла мата.
Джунглі й далі глухо гули, але навіть найчуткіше вухо не могло б визначити, звідки саме долинають ці незвичайні звуки — зблизька чи здалека. Години минали одна за одною, зорі над поляною міняли своє положення, й великі кажани швидко, безшумно та невтомно ловили комах. Гул лісу вщухав — чи це тільки так здавалося тим, що засинали? Мабуть, що здавалося.
Над шатром опустилася важка, задушна тропічна ніч.
XI
НІЧНИЙ НАПАД
Дядечко Франтішек довго не міг заснути, але потім сон таки здолав його, й він не чув раптового, короткого гавкоту Плутона. Спала й Лготка. Але прокинувся Єнік, точніше, його розбудили: він зненацька відчув на своєму обличчі чиюсь руку, хтось затис йому долонею рот й тихо прошептав: