— Ні, — прохрипів старий, — собака кинувся на мене, а я лише захищався.
— Він бреше! — знову крикнув Дієго. — Сана ще вчора ввечері ходив без мачете, щоб не викликати підозри. Мачете він сховав неподалік тварин, щоб мати його напохваті. Від вогню Сана пішов, коли великі зірки сховалися за лісом. Я скрадався слідом за ним і побачив, що біля дуба Сана розмовляє з якимись чужими людьми. Тоді я швидко побіг до шатра, щоб попередити молодого білого.
Очевидно, це була найдовша з промов, яку Дієго досі коли виголошував. Його іспанська мова була трохи кострубата, зате наміри — чесні.
Єнік стис хлопцеві руку й підтвердив:
— Так, Дієго вчасно розбудив мене!
— Плутона мені шкода дужче, ніж тебе, — звернувся до Сани Франтішек. — Собака був наш друг і сторож, а ти — зрадник і злодій! Та ми не будемо тобі мстити: Плутон покарав тебе й без нас. Але далі ти з нами не підеш. Нехай тепер про тебе дбають твої любі спільники.
Сана вперто мовчав і не розплющував очей.
Білі відійшли до іншого вогнища й покликали з собою всіх індіанців-робітників.
— Я знаю, що суд джунглів короткий, — мовив Франтішек. — Я також знаю, як пролунав би вирок, але не згоден з ним. Сподіваюся, спільники Сани втекли не дуже далеко, бо вночі через джунглі важко тікати. Тому й прошу тих із вас, хто володіє кількома індіанськими наріччями, піти до лісу й крикнути, що Сана поранений і що завтра ми залишаємо його біля вогнища. Нехай вони про нього подбають!
Індіанці погодились і пішли в ліс, різними наріччями голосно вигукуючи наказ білого. Тільки негр Хосе був непримиренний: він вимагав, щоб Плутонів убивця поплатився за свій злочин життям.
— Ти краще вари сніданок, герою! Щось ми не бачили тебе в бою! Заспав, мабуть? Тож не барися: ми рушимо далі, тільки-но зазоріє.
Лготка сама перейняла на себе Плутонові обов'язки. Вона весь час бігала навкруги, нюхала повітря, але чужі люди, очевидно, були вже дуже далеко, бо собака не виявляла ніяких ознак тривоги.
Франтішек покликав юного індіанця до шатра, і там троє білих гаряче подякували Дієго. Щиро кажучи, Дієго врятував їм життя; але він не хотів про це й слухати й дуже бентежився. З'ясувалося, що Сана — не батько й навіть не родич його. «Батько» — дуже поширена в індіанців форма звертання молодших до старших. Дієго потроху розговорився. Він був сирота і виріс у бродячій ватазі. Дієго був іще хлопчак, і йому подобалося швендяти по лісу, але все ж таки іноді він мріяв про яке-небудь інше заняття. У ватазі йому не раз доводилося терпіти голод, побої і всілякі злигодні мандрівного життя. З Саною він зустрівся зовсім недавно й охоче пристав до нього, бо ватага, в якій Дієго служив до останнього часу, розпалася після одного з невдалих нападів на ранчо в Юкатані.
Європейці злякалися думки, що грабіжники могли напасти на ранчо дона Фернандо, але Дієго сказав, що банда орудувала на сході.
Хлопець розповів також, що Сана вже два дні залишав на дорозі позначки, а вночі покрадьки відлучався з табору. Дієго мовчав про це, боячись, щоб Сана не помстився, та й зрештою він тоді ще точно не знав, що Сана задумав.
— Ти знаєш дорогу до озера? — спитав хлопця дядечко Франтішек.
— Я вже якось там був, — замислено відповів Дієго, — тільки ми підходили до нього з іншого боку. Але якби ми підійшли ближче до озера, то я одразу впізнав би місцевість.
— Що ж, звіримося на карту й компас, — вирішив дядечко Франтішек. — Думаю, що ми трохи збилися з дороги.
— Так, — озвався Вацлав, — я теж так гадаю. Сана завів нас далеко на захід. Тепер треба повернути на південь й ані на крок не відхилятися від обраного напрямку.
— А як же наші вороги? Чи не нападуть вони знову? — висловив Єнік свої побоювання.
Дядечко Франтішек на мить задумався.
— Важко сказати напевно, але, на мою думку, вони більш не зважаться, бо розуміють, що тепер ми будемо на сторожі. — Трохи помовчавши, він додав: — Уранці нам доведеться самим поховати Плутона. Індіанці образяться, якщо ми попросимо їх це зробити, — вони гидують собакою.
— Плутон заслужив, щоб його поховали як слід, — мовив Єнік. — Бідолашний старий Плутон. Я ніколи його не забуду. А ти, Дієго, нас не покинеш, правда ж?
Юний індіанець не тямив себе з радості.
— Дієго охоче залишиться з білими, коли вони не проженуть його. Дієго служитиме їм вірно! — вигукнув він.
— Ходи з нами, хлопче, — мовив дядечко Франтішек, — тебе ніхто не скривдить.
Дієго радісно всміхнувся й вибіг із шатра.