Як зрадів Єнік, коли дядечко Франтішек подарував йому коня, сірого в яблука! Вацлав теж дістав коня — вороного, для різноманітності. Звичайно, для перевезення вантажу надійніший обережний мул, тому для себе дядечко вибрав саме цю розумну тварину.
Єнік цілком по-іспанському накинув на коня червоний чапрак і дуже пошкодував, що лондонські бешкетники не бачать, як гордо сидить він оце зараз у сідлі, лівою рукою взявшись у бік, а правою тримаючи гнуздечку. Ох, а яка ж гарна була та ремінна гнуздечка, оздоблена мідними бляшками!
— Хвалилася коза, що в неї хвіст довгий, — усміхнувся дядечко Франтішек, стежачи, як хизується Єнік. — Гляди, бо впадеш!
Єнік на це засміявся:
— Впасти з цього козеняти — все одно що з лави скотитися! Дивіться, стремена в мене лише на півметра від землі!
Коник також був задоволений своїм господарем. Зате Лготка, яка вже одужала, явно ревнувала. Варто було Єнікові сказати Вітерцеві — так Єнік назвав свого коня — ласкаве слово, як Лготка одразу ж вимагала, щоб її теж приголубили. Вона стрибала навколо юного вершника, а коли той не помічав її, вистрибувала до нього в сідло. Єнік, звичайно, тут же прогонив її, і собака, задерши хвоста, притьмом бігла вперед і несамовито гавкала.
Нова країна всім дуже сподобалась, і лише дощ, який ішов щодня, псував хороший настрій. Опівдні обрій запинали хмари, гуркотів грім, спалахували блискавки, й десь до третьої години дня лило як з луба; потім дощ раптово вщухав, наче відтяло, — й знову гарненько світило сонце.
Справді, примхливий клімат! Майже після кожного дощу сонце сяяло й пекло ще дужче, ніж доти; з долин і лісів здіймалася біла, як дим, пара, на листі рослин, наче коштовне каміння, сяяли краплі води, схилами ще стрімкіше мчали струмки, а гострі пахощі квітів паморочили людей.
Дядечко Франтішек швидко розгадав примхи тутешнього клімату й купив усім членам експедиції гумові плащі з капами. Навіть на шатра він дістав непромокальний верх, щоб у горах, коли караван покине Карільйо, людям було де відпочити.
— Ну й погода, хай їй грець! — лаявся Єнік, коли злива якось зненацька захопила його на прогулянці. — У гербі цієї Коста-Ріки, напевно, жаба або водяник…
— Коли б ми перейшли південний кряж Кордільєр, — озвався дядечко Франтішек, — ти побачив би іншу картину. Там, по той бік гір, протягом десяти місяців не випадає ні краплини дощу. Гадаю, що це тобі також не сподобалося б. Там тільки хирляві безлисті ліси та випалені сонцем скелі — гола, спрагла земля.
Єнік одразу ж замовк. Він давно переконався, що скаржитися дядечкові немає рації: завжди пошиєшся в дурні.
Незабаром експедиція знову почала шукати орхідеї, й дядечко Франтішек плекав надію, що невдовзі їхні кошики та ящики будуть повні.
Мисливці за орхідеями вирушили на захід, до гір.
Якщо в джунглях треба було спритно лазити по деревах, то тут, у горах, доводилося не менш спритно дертися на скелі, бо орхідеї ростуть здебільша на найстрімкіших урвищах та над глибокими проваллями.
Індіанці працювали дуже спритно й приносили несогіршу здобич. Та найвідважнішим з усіх був Дієго, й часто його сміливість захоплювала Єніка; за це дядечко Франтішек лаяв їх обох, а іноді й суворо карав.
— Тут теж небезпека чатує на кожному кроці, — почав він якось, коли всі розташувалися біля вечірнього багаття. — Я вже прочитав дещо про цей край і можу вам сказати, що тут нітрохи не краще, ніж у найнепрохідніших джунглях. Ягуар і кугуар — а це, власне, та ж сама пума — водяться тут, як і в Гватемалі. Крім того, в Коста-Ріці налічується сто тридцять різновидів плазунів, і серед них — багато отруйних змій. Я вже не кажу про безліч скорпіонів, павуків, стоніжок, укуси яких отруюють кров людини. Отже, пильнуйте! Ніколи не виходьте за межі табору без зброї й завжди будьте насторожі!
Тихі, спокійні ночі в горах були членам експедиції дуже до речі: люди могли хоч виспатися. Страшні ночі джунглів, коли після заходу сонця лунало моторошне ревіння, голосіння, виття, регіт, передсмертний хрип спостигнутої жертви, — залишилися в минулому. Тут, у горах, навколо панувала врочиста тиша, й великі яскраві мерехтливі зірки спокійно дивилися на землю.
Часто, коли починало сутеніти й у кущах заводили свою пісню перепелиці, Єнік обнімав Лготку й довго оповідав їй, що в них удома, в далекій Лготці біля Хрудіма, теж бувають такі тихі вечори, — якось вона сама в цьому переконається.
Незабаром юнакам знову закортіло на полювання. Безліч дичини — птаства й гризунів — так і спонукало до ловів, але дядечко