— Бідолашний молодий пан помер! — жалібно заголосив Хосе. — Очі заплющені, блідий, як місяць…
Дядечко Франтішек швидко поклав Єніка на землю, обмив йому обличчя, а коли намацав рукою пульс, почав робити потерпілому штучне дихання, рівномірно й невтомно розводячи руки хлопця. Нарешті дядечкові зусилля принесли успіх: хлопцеві повіки затремтіли, серце забилося дужче — і маленький мисливець глибоко зітхнув.
— Врятований! — мовив дядечко Франтішек і теж відітхнув з полегкістю.
Та тільки-но він витер з чола піт, як знову нахилився до Єніка, обережно обмацуючи йому ноги й руки, чи не поломані під час падіння.
— Нічого страшного, коли тільки в нього не ушкоджені внутрішні органи, — зробив висновок дядечко Франтішек, пильно оглянувши хлопця. — Садна й подряпини загояться швидко.
Вацлав іще довго бризкав Єнікові в обличчя водою, а Дієго, знявши з потерпілого черевики, заходився розтирати йому холодні ноги.
Ще одне, набагато глибше зітхання, груди високо здійнялися — і Єнік розплющив очі.
Він дуже здивувався, побачивши всіх навколо себе.
— Що сталося? — запитав він. — Чому я лежу? — і спробував підвестися.
— Лежи, хлопче, й мовчи! — звелів йому дядечко Франтішек, — Який дідько скинув тебе в прірву?
— Сарна! — відповів Єнік і вмить усе згадав.
— Ага, олень! — здогадався дядечко Франтішек. — Той, якого ми знайшли на краю прірви.
Двоє індіанців швидко підвелися й побігли: у метушні вони геть забули про здобич і залишили її на краю прірви.
Єнік сів.
— Пити! Дайте мені, будь ласка, чогось напитися. Я вам усе розкажу.
— Тобі нічого не болить? — заклопотано спитав Вацлав.
— Болить усе тіло, але це тому, що я подряпався об терня.
Відтак Єнік коротко розповів про те, що з ним сталося. Закінчивши, він попросив:
— Вибачте мені, що я завдав вам стільки клопоту, але це оленя мене дуже розпалило… Ага, ось і воно! Погляньте, яке гарне!
Єнік, побачивши свою здобич, переміг біль і підвівся.
— А хто приніс ось це? — несподівано скрикнув дядечко Франтішек, піднявши з землі якийсь кущ з тугим листям і волокнистим корінням. — Це ж просто-таки прекрасна знахідка! — мовив він, уважно оглядаючи рослину.
— Напевно, її приніс Єнік, — відповів Вацлав. — Котячись схилом, він хапався за все руками й, очевидно, вирвав оцю орхідею.
— Мабуть, твоя правда, — погодився дядечко Франтішек. — Але в такому разі виходить, що наш Єнік — найщасливіший мисливець за орхідеями, якого я тільки знаю. Адже він випадково знайшов таку рідкість, про яку мріють усі аматори орхідей у Англії! — Дядечко Франтішек невимовно радів. — Ти трішки відпочинь, — звернувся він до Єніка, — а ми тим часом пошукаємо, чи нема на схилі сестер твоєї знахідки.
Дядечко Франтішек у супроводі індіанців побіг схилом униз. Хосе тим часом заходився «накривати на стіл» і вибирав для Єніка найласіші шматочки. Лготка, хоч мисливці гукали на неї, не відійшла від хлопця. Опріч усього іншого, вона вирішила, що після такого переполоху не завадило б трохи підкріпитися.
Так вони бенкетували втрьох, бо Хосе, пропонуючи кому-небудь ласий шматок, не забував про «бідолашного негра», котрий так само, як і Лготка, ніколи не скаржився на брак апетиту.
Дядечко Франтішек не помилився, наказавши пильно обстежити схил: індіанці знайшли ще вісім кущів рідкісних орхідей.
Полювати далі нікому вже не хотілося. Всі раптом затужили за табором. Єнік відпочив і вже міг іти без сторонньої допомоги — він тільки трохи спирався на руку Дієго. Дорогі гою до табору Єнікові довелося ще раз розповісти своєму другові про пригоду з оленятком, яке, вже б'ючись у передсмертних корчах, скинуло його в безодню.
— Дієго, мій дорогий Дієго, — раз по раз повторював Єнік, — чим я тобі віддячу?
— Візьмеш мене з собою на твою батьківщину, — випалив раптом юний індіанець і стиснув руку білому другові.
В таборі їх чекало нове лихо: вони ледве встигли врятувати Лготчиних дітей, Лготка, немов щось передчуваючи, побігла далеко вперед, обігнавши людей. І лихе передчуття не обмануло її: за хвилину вона люто загавкала й відчайдушно завила, немов благаючи допомоги.
Єнік і Дієго кинулись туди, звідки чувся Лготчин гавкіт, і жахнулися: майже півдесятка маленьких мавпочок стрибало на гілляці, де висіла клітка з цуценятами. Одна мавпочка вже сиділа верхи на клітці й намагалася відчинити дверцята. Та тут гримнув постріл, і мавпа, посічена крупним шротом з Вацлавової рушниці, гепнула додолу, наче стигла груша. Решта злодюжок кинулися навтьоки, проте багатьом із них усе-таки дісталося на горіхи: одним у шкуру вп'ялися стріли, іншим — по жмені дрібного шроту.