Такі бесіди про обов’язок вояка бездоганно поводитись у ворожій країні були не єдиним прикладом суворих порядків, які командир запровадив у своєму полку. На той час полонені не були обтяжені працею — японці тоді ще не затівали якоїсь будови в сінгапурському передмісті. Переконаний у шкідливості неробства для самопочуття війська і потерпаючи, щоб не занепала мораль, полковник склав програму занять для заповнення дозвілля. Він зобов’язав офіцерів проробляти з солдатами розділи військового статуту, влаштовував екзамени і тих, хто добре встигав, нагороджував дипломами за власним підписом. Ясна річ, багато часу відводилося на вивчення дисциплінарного статуту. Знов і знов на цих заняттях наголошувалося, що і в таборі військовополонених підлеглі повинні віддавати честь старшому. Рядових було зобов’язано козиряти всім японцям, незалежно від чину, а забувши про цей наказ, вони ризикували дістати з одного боку стусана чи удару прикладом від конвоїра, а з другого — прочуханки від полковника і відповідного покарання: скажімо, кілька годин стояти в позі «струнко» під час відпочинку.
Кліптона іноді просто вражало, як це рядовий склад приймає такий драконівський порядок і як люди скоряються авторитетові, не підпертому жодною реальною силою; до того ж ця влада йшла від того, хто сам наражався на утиски й грубощі. Кліптон не знав, чим пояснити їхній послух: чи то повагою до особи полковника, чи, може, деякими пільгами, наданими солдатам завдяки йому. Адже годі було заперечити, що непоступливість полковника приносила свої плоди навіть у стосунках з японцями. Його зброєю проти них були вірність принципам, впертість, здатність зосереджуватися на якійсь конкретній цілі, аж поки він досягав свого, а також «Звід воєнних законів», з текстом рішень женевської і гаагської конвенцій, яким він любісінько тицяв японцям під носа при найменшому порушенні цього міжнародного кодексу. Крім того, його авторитет підвищували неабияка особиста хоробрість і цілковита зневага до фізичного насильства. В тих численних випадках, коли японці зловживали своїм правом переможців, він не обмежувався самим протестом. Він втручався особисто. Якось його страшенно побив один з найлютіших конвоїрів, чиї вимоги були зовсім незаконні. Полковник цієї справи так не облишив, і його кривдник був покараний. Після цього Ніколсон ще більше зміцнив у полку дисципліну, зробивши її ще тиранічнішою, ніж могли придумати японці.
Коли Кліптон спробував доводити йому, що, з огляду на обставини, можна б допустити деяке послаблення з його боку, полковник відповів так:
— Головне, щоб люди відчували, що ними командуємо, як і раніше, ми, а не ці макаки. Доки ми утримуватимем їх у цій свідомості, доти вони залишатимуться солдатами, а не рабами.
І Кліптон, з властивою йому безсторонністю, визнав, що ці слова розумні і що поводження полковника завжди диктується найблагороднішими почуттями.
2
Місяці, проведені в сінгапурському таборі, полонені згадували, як золоту добу, і думаючи про своє теперішнє становище в негостинному закутні Таїланду, зітхали за нею з жалем. Вони довго їхали сюди залізницею через усю Малайзію, а потім ішли пішки, і під час маршу, ослаблені нездоровим кліматом та недоїданням, поступово викидали, без надії колись підібрати, найважчі, але й найцінніші частини свого благенького скарбу. А поголоски про те, що їх послано на будівництво залізниці, аж ніяк не сприяли оптимізму.
Полковник Ніколсон та його люди були перебазовані трохи пізніше, ніж усі інші, і тому прибули до Таїланду вже з початком робіт. Після важкого маршу перше зіткнення з новими японськими властями не віщувало нічого доброго.
У Сінгапурі британці мали справу з солдатами, які після першого сп’яніння від перемоги — поодинокі вихватки первісного дикунства до уваги не беруться — поводилися з полоненими не жорстокіше, ніж звитяжці з цивілізованого Заходу. Зовсім інакше тримались офіцери, відряджені конвоювати переможених союзників по всій трасі залізниці. Від самого початку вони показали себе лютими наглядачами з виразними задатками катів-садистів.