Щоб виголосити цю промову, він, як і генерал Ямашіта, заліз на стіл і так само, як той, визнав за потрібне натягти ясно-сірі рукавички та взути лискучі чоботи замість сандалів, у яких його бачили цілий ранок. Ще й начепив на пояс шаблю і раз у раз ляскав по її руків’ю, щоб додати ваги своїм словам або ще дужче роз’ятритись і утримати себе в тому ступені люті, який вважав необхідним. Вигляд він мав кумедний. Голова сіпалася з боку на бік, наче в маріонетки. Він був п’яний як чіп, надудлившись трофейного віскі та коньяку, захоплених у Рангуні й Сінгапурі.
Слухаючи цей прикрий виступ, це випробування для нервів, Кліптон пригадав пораду, яку дав йому колись один приятель, що довго жив між японцями: «При спілкуванні з ними ніколи не забувайте, що вони вважають своє божественне походження за безперечний факт». Однак, обдумуючи ці слова, майор дійшов висновку, що ні одна нація на землі не сумнівається в своєму власному, ранішому чи пізнішому, божественному походженні. Отож він почав шукати інших причин цього затятого гонору. Щоправда, він одразу визнав, що промова полковника Сайто містила ті самі основні поняття, спільні як для Сходу, так і для Заходу. Його заспокоювало, що у фразах, які злітали з уст японця, лунає вже знайоме: расова пиха, містична віра у владу, страх, що його не сприймуть усерйоз, чудернацький комплекс, що змушував Сайто водити підозріливим і стурбованим зором по обличчях бранців, ніби він боявся помітити на них посмішку. Сайто колись жив у Великобританії. І тому, мабуть, знав, що певні риси японського характеру там висміюються, як знав і те, скільки жартів викликає спосіб життя народу, позбавленого почуття гумору, серед того народу, в якого це почуття вроджене. А брутальність його слів і безладних жестів цілком можна було поставити на карб рудиментам первісного дикунства. Кліптон відчував дивну тривогу, слухаючи японцеве просторікування на тему дисципліни, але, бачачи, як той сіпається, мов лялька, заспокоївся від думки, що за джентльменом західного зразка одна перевага: навіть під мухою він поводиться пристойно.
Офіцери, що стояли перед строєм своїх солдатів, слухали мовчки, оточені конвоїрами, які, немовби поділяючи лють свого командира, завмерли в погрозливих позах. Стискаючи кулаки, бранці докладали всіх зусиль, щоб на їхньому обличчі не здригнувся жоден м’яз. Вони гідно наслідували приклад незворушного Ніколсона, який дав наказ сприймати всі прояви ворожості спокійно і гідно.
Після такої преамбули, що мала на меті нагнати страх, Сайто перейшов до суті справи. Він заговорив спокійніше, майже добродушним тоном, і на хвилинку викликав у англійців надію, що вони почують, нарешті, щось розумне.
— Слухайте мене всі. Ви знаєте, в чому полягає робота, до якої його імператорська величність зволив залучити британських полонених. Ідеться про те, щоб з’єднати столиці Таїланду й Бірми магістраллю, яка проляже крізь джунглі на чотириста миль, дасть змогу переправити японську армію, визволительку цих двох країн від європейської кормиги, і відкриє їй шлях до Бенгалії. Ця залізниця потрібна Японії для наступних перемог, для взяття Індії і швидкого завершення війни. Його імператорська величність звелів закінчити цю працю якнайшвидше, протягом шести місяців. Це також і в ваших інтересах. Після завершення будівництва ви, цілком можливо, під охороною нашої армії повернетесь додому. — Полковник Сайто заговорив ще стриманішим тоном, неначе весь хміль вилетів з його голови. — Тепер ви знаєте, яке ваше завдання, вас усіх, зібраних у таборі під моєю орудою. Я вишикував вас, щоб сказати вам про це. Ви повинні прокласти дві невеличкі ділянки цієї залізниці і з’єднати їх з іншими вітками. Але це ще не все. Ви повинні побудувати міст через річку Куай, яка оце перед вами. Саме міст і буде найважливішим завданням, а це для вас неабияка честь, бо міст — головна споруда на всій лінії. Труд цей приємний. І для нього потрібні люди кмітливі, а не темна робоча худоба. Скажу більше — потім ви заслужите шани називатися піонерами перетворення південноазіатського краю.