— Гм… Щось не пригадую…
— У мене після заміжжя пам’ять теж ослабла. Страх, як погано все пам’ятаю. Мабуть, тому, що в нашому житті надто мало щасливих хвилин, вартих того, щоб про них не забувати. Зрештою, щасливій і зайнятій людині, як от ви, Кадзумі-сан, ніколи й думати про давно минулі дрібні пригоди. Та й навіщо… А от для мене згадка про Юміура — найкращий спомин.
— А ви довго прожили в Юміура?
— Ні, не довго. Через півроку я вийшла заміж і переїхала у Нумадзу. Тепер у мене вже дорослі діти: син закінчив університет, донька вже на порі. Я народилась і довго мешкала в Сідзуока, але не мирилася з мачухою, і мене відправили до родичів в Юміура. Незабаром з почуття протесту я найнялася працювати в редакції газети. Батько з мачухою дізналися про це, завернули мене додому й віддали заміж у Нумадзу. Тож у Юміура я пробула заледве сім місяців.
— Хто ваш чоловік?
— Священик синтоїстського храму в Нумадзу.
Кадзумі не сподівався, що гостя — дружина священика, а тому зацікавлено глянув на співрозмовницю, на її гарне чоло, півколом обрамлене волоссям, як того вимагає зачіска «фудзі». Тепер майже забули саму назву тої зачіски, а дехто, може, й справедливо, вважає її потворною. В усякому разі, саме вона привернула увагу Кадзумі.
— Раніше сім’я священика жила непогано. А от по війні ставало дедалі гірше… Донька й син тягнуть руку за мною, а з батьком ніяк не дійдуть згоди, в будь-чому перечать…
Кадзумі відразу уявив, який розлад панує у сім’ї незнайомки.
— Храм у Нумадзу куди більший за юміурівський — той, що в ньому відбувалося свято… Нелегко вести такий великий храм. А оце недавно чоловіка звинуватили в тому, що він, мовляв, самовільно продав десять криптомерій з храмового саду… До речі, я приїхала в Токіо потай від чоловіка.
— Гм…
— Велике благо — людська пам’ять! Пам’ять про минуле і в щасті, і в злиднях — це справді дар божий… Коли ми спускалися до моря, ви сказали: «Не будемо заходити в храм, там надто багато дітей». Під храмом, біля умивальника з святою водою, на кущику камелії ледь погойдувалося кілька ніжних пелюсток. Я й зараз думаю: яка чиста душа в того, хто посадив ту камелію…
Кадзумі зрозумів, що в спогадах гості про життя в Юміура він виступає як реальна особа. Мимоволі піддавшись її розповіді, Кадзумі відчув, наче перед очима вимальовується і ніжна камелія, і вечірня заграва над вигнутою луком затокою. Однак він з жалем зазначив, що не зможе полинути з нею у світ спогадів — наче мертвого й живого, їх розділяла невидима стіна. Останнім часом, як на свій вік, у нього занадто ослабла пам’ять. Не раз, розмовляючи зі знайомою людиною, він забував її ім’я. Тоді йому ставало і тривожно, і лячно. От і зараз він намагався згадати хоч що-небудь про незнайому жінку, але, хапаючись руками за порожнечу, відчував, як з болю тріщить голова.
— Щоразу, коли згадаю про людину, яка посадила камелію, все думаю: треба було й мені гарніше прибрати свою скромну дівочу кімнату. Адже ви завітали до мене лише раз… Відтоді ми не бачились цілих тридцять років… Тридцять років…
Кадзумі ніяк не міг згадати жінчиної кімнати. Його чоло взялося зморшками, погляд спохмурнів.
— Пробачте, що я так нецеремонно ввірвалася до вашого дому, — квапливо мовила жінка. — Я вже давно сподівалася на цю щасливу нагоду побачити вас. Я така рада. Мені, дуже хотілося б з вами про багато чого поговорити… Ви дозволите мені ще навідатись?
— Чого ж ні?
Видно, соромлячись гостей, жінка сказала не все, що хотіла. Коли Кадзумі, засунувши за собою сьодзі, вийшов з гостею у передпокій, то не повірив власним очам: жінка зовсім знесиліла, ослабла — так мліє жінка тільки перед чоловіком, який колись її обіймав.
— Це ваша донька привела мене до вітальні?
— Так.
— Шкода, що я не бачила вашої дружини.
Кадзумі промовчав і першим вийшов надвір. Поки гостя взувала дзорі[1], він обернувся і спитав:
— То ви кажете, що я був у вашій кімнаті?