— Нічого, я почекаю. — В грудях у нього щось сколихнулося, запекло в очах. — Замучилась ти, бідна, зі мною!
— Скажеш же таке! — А в очах уже сльози.
І Василь Гнатович, пройнятий ніжністю, жалем, відчуттям провини, обійняв за похилі плечі дружину, ще й по волоссю погладив:
— Все буде, Ліночко, добре.
Вона так і припала до нього — дорога, рідна, найближча у світі людина. Василь Гнатович, боячись, що й сам зараз розплачеться, запитав:
— І довго отак будемо стояти?
Потім він снідав, а Ліна сиділа навпроти й не зводила з нього очей. Василь же Гнатович знову думав про незакінчений лист.
Того ж дня, після обіду, дописав останню фразу. Довго сидів, нерухомий: аж жалко було, що все лишилось позаду. Потім став переписувати начисто. Переписував і думав, що листа цього прочитає і Валькова дружина… Обов’язково прочитає, він уже подбає про це, як тільки лист надрукують… Хай дізнається: не тільки він винен у тому, що її чоловік не одержав путівки… Василь Гнатович знову пригадав, як він умовляв Буздє, закликаючи до його совісті, тільки апелювати не було до чого: Буздє, мабуть, з колиски не знав, що таке совість…
«Фізкульт-привєт!.. Буде тобі фізкульт-привєт!.. В республіканській газеті!..»
Дописав, склав сторінки в акуратний стосик. Сидів і дивився на них майже закохано.
Подумав про дружину.
— Ліночко!.. Ліно!..
Спитав її весело:
— Хочеш, я тобі прочитаю, що написав?.. Тоді сідай! Сідай і слухай! — Сам же встав: уже й сидіти не міг.
— Значить, так… Лист до редакції… Республіканської… Щоб прочитали й там, — кивнув у сторону Києва. — «Дорога редакціє…» — І вже не чув, не бачив нічого. Окрім листа. Приїхали б оце син та невістка — насупився б, що перебили…
— Ну як? — запитав тріумфуюче. Глянув на дружину й отетерів: Ліна плакала. — Ти що?.. Що з тобою?..
— А… — Ліна махнула рукою й заплакала ще безнадійніше.
— Та що це з тобою?!
— Нічого… — А сльози лилися й лилися, вона їх навіть не витирала.
— Не розумію. — Василь Гнатович уже став дратуватись. — Нічого не розумію!
— А ти подумав, як нам жити далі? — врешті сказала дружина.
— Житимемо, як і жили!
— Так вони нам і дадуть! — Ліна зітхнула, торкнулась долонею мокрих губів.
— То що — зло хай так і лишається?.. Всі прокльони на мене, а вони, бач, чистенькі? Я буду мучитись, а вони насміхатимуться?
— Хто насміхатиметься, Васю?
— Всі!.. І твій Полотуха, і Буздє!.. Ти бачила, як він випихав мене з кабінету?! Бачила?! — Він уже кричав, його вже тіпало. — А, що й говорити з тобою! — махнув безнадійно рукою, одвернувсь до вікна.
— Я, Васю, не знаю, — перелякано здалася дружина. — Роби як знаєш…
— Як знаєш! — фиркнув Загурко. Зібгав списані аркуші, що тримав досі в руці, пожбурив додолу, — Будь воно прокляте! Тебе обплювали, а ти й утертись не смій!
Як був у піжамі, вискочив з хати.
Забіг у глиб двору, за сарай, під молоденький бузок: нікого не чути, не бачити! Сів на землю («Простуджуся?.. Нехай — швидше помру!»), втупився сердито в тоненьке галуззя, в листя, густе та зелене. Виходила Ліна, гукала стривожено — не озивався. Образа на дружину кипіла в ньому: було таке відчуття, наче вона його зрадила.
Згодом, пересердившись трохи, повернувся до хати.
Дружина, винувата, заплакана, вмить зібрала на стіл. Похмуро їв, дивлячись уперто в тарілку. Скориставшись тим, що вона за чимось вискочила на кухню, пішов до спальні, не подякувавши навіть.
На журнальному столику, акуратно розгладжені, лежали списані аркуші. Хотів було схопити, подерти, пошматувати: милостиня йому не потрібна! — уже й руку був простяг, та одразу ж і одумався. Сів у крісло, обхопив голову руками.
Заглядала дружина, питала стурбовано:
— Васю, тобі нічого не треба?
— Нічого!
Ледь діждався, поки стемніло. Скинув піжаму, ліг у ненависне ліжко (знав наперед: всю ніч не спатиме), випростався, прислухаючись, як невтомно гризе його тіло хвороба. Зайшла тихенько Ліна, пошурхотіла, роздягаючись, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, прислухаючись, мабуть, як він дихає, врешті зважилася — торкнулась рукою:
— Васю, не спиш?
— Бачиш — не сплю.
Ліна підсунулась ближче, погладила його по плечу, попросила тихенько:
— Пробач мені, Васю.
Василь Гнатович промовчав. А дружина вже гаряче дихала в щоку:
— Ти посилай. Посилай… — В голосі її тремтіли сльози.
— Спи вже!
— Ти на мене не сердишся?
— Ні. — Хоч і досі був сердитий на неї… Й на себе: щось у ньому зламалось, він і сам уже не зміг би відповісти напевне, хочеться уже посилати листа чи не хочеться; сумнів, посіяний словами дружини, проростав, мучила думка про те, яких ворогів він наживе цим листом.
Вранці, коли сів уже їсти, дружина спитала:
— То посилатимеш, Васю? — Видно, теж про це думала.
— Не посилатиму, — відповів похмуро. І, помітивши, як зраділа дружина — аж лицем розцвіла, з гірким сарказмом додав: — Уже з того світу пошлю!
Ця випадково кинута фраза засіла в ньому, як цвях. Носився з нею протягом дня, і чим довше думав, тим більше вона йому подобалась. Уявляв, як після його смерті, коли вони вже стануть і забувати про нього («Прощай, наш дорогий, ми ніколи тебе не забудемо!»)… як після смерті, наче грім з неба ясного, з’явиться лист. Отоді вони закрутяться, отоді поскачуть, безсилі, отоді він посміється з могили!
Зараз же — відчував — уже не зможе послати. Учора, під гарячу руку, послав би, а сьогодні не зможе. Страх перед Полотухою давно уже в’ївся у нього, кожна жилка просякнута страхом, він аж чадів отруйно.
Не міг уявити, як би зустрівся з Полотухою, коли б лист появився в газеті.
А з могили не страшно. Та й чекати недовго: відчував, як підточує його хвороба.
Так і надумався: надішле листа вже посмертно. Не він, звісно, пошле, а дружина.
Син, Сашко, приїхав разом з невісткою Валею. На весь день, в неділю.
— Ну як, тату, справи?
— Як, сину, — живу, поки живеться.
Валя стала розповідати одразу ж про якогось знайомого: йому теж викинули майже весь шлунок, десять років минуло відтоді, а він хоча б тобі що! Рожевощокий, здоровий. Василь Гнатович чемно вислухав учену невістку, відповів якомога делікатніше:
— Що ж, спробуємо й ми… Сучасна наука, вона той… Може, як кажуть, усе, — і оглянувсь на сина.
Потім, коли вони пообідали і дружина з невісткою забрали посуд на кухню, Василь Гнатович запросив сина до спальні.
— Я тобі прочитаю там дещо, — кахикнув збентежено.
Перед тим, як читати, пояснив, чому вирішив написати листа. Потім взявся читати. І знов хвилювався, аж сохло в роті.
— Ну, як?
— Здорово ж ти їх прочистив! — розсміявся Сашко. — Я й не знав, що ти так умієш!
— Правда? — перепитав зраділо: цілувати готовий був сина.
— Кажу ж, здорово!.. І той, як його, Буздє, — ну, як живий! — Сашко аж пальцями поворушив у повітрі од насолоди.
— Думаю послати в газету.
Зачувши про газету, Сашко враз посерйознішав:
— М-да, завариться каша…
— А ти? — спитав Василь Гнатович, уже сердячись: відчув якийсь опір у синові. — Ти що на моєму місці зробив би?
— Що зробив би? — перепитав, явно вагаючись, син.
— Еге ж. Написав би отак на свого директора?
— У нас, тату, не директор, а ректор.
— Ну, на ректора! Не один дідько!
Син здвигнув плечима. Потім відповів:
— У нас, тату, якщо й пишуть, то анонімки! — і розсміявся власному дотепові.
Отак, анонімки! Як таргани з щілин…
Так і не добившись відповіді од сина, Василь Гнатович остаточно вирішив відправити листа вже після власної смерті. Тільки тепер не одного: напише ще, йому є про що писати. І про Полотуху, й про головного інженера, і про сусіда свого товстопикого, про святого та божого, і про Буздє. Про всіх є що писати, в усіх рильце в пушку. От хоча б про котеджі, що їх будували буцім для передових робітників. Так і в міністерстві кошти вибивали. Загурко ж ті листи й підписував, як голова фабзавкому, — для передовиків, для стахановців, а хоч один стахановець оселився в котеджі? Планувався кожен котедж на дві квартири — Полотуха й головний інженер уже після здачі, після того, як акт підписали, захопили по цілому. Об’єднали по шість кімнат, переплановували, перебудовували: два місяці муляри й столяри з котеджів тих не вилазили, — хоч копійку заплатили обоє? Заплатили, тільки за рахунок заводу…