А що було з меблями? З угорськими гарнітурами, югославськими стінками?
Василь Гнатович наче зараз бачить Буздє. В бухгалтерії, поруч з касою. В день, коли видавали зарплату. Примостився за невеликим столиком і на тому столі, окрім аркуша паперу, нічого немає. Розраховано тонко: хто зайде, одразу ж той аркуш помітить. Від каси відійдеш, гроші ще в руці несучи, а тут — аркуш. Із списком усіх, хто на заводі працює. І вгорі: «На новосілля». І Буздє сидить поруч, очима блакитними світить. «Фізкульт-привєтік! Є детішкам на молочішко?» Знайде прізвище в списку, занотує, хто скільки дав, і гроші: трояки, п’ятірки, десятки — у шухляду. Вкине й долоню об долоню потре: дивіться, мовляв, не прилипло нічого.
Василь Гнатович теж дав. Тридцятку, як і головний інженер. Спробував би тільки не дати!
Полотуха, звісно ж, не знав нічого й не відав. Чому й усі меблі обійшлися йому вдвічі дешевше…
А червоний «Москвич»? Списаний, наче попав у аварію. За безцінь Полотухою і куплений. А там тієї аварії: пом’яте крило та фара передня розбита. Крило замінили, нову фару поставили, і «Москвич» — наче щойно з конвейєра…
А він чому й досі мовчав? Боявся, то й мовчав. Боявся!..
Вирізав, склеїв конверт, вклав туди ще й супровідну записку: так, мовляв, і так, надсилаю з того світу, з могили, прошу надрукувати. Надписав на конверті адресу, папірець приколов: «Послати після моєї смерті». Уже й заклеїти зібрався, та подумав про сина: дуже ж бо хотілося прочитати йому другого листа. Дружині не хотів — знову плакатиме.
І коли діждався приїзду Сашкового й прочитав, син довго мовчав, а тоді запитав:
— То посилатимеш?
— Пошлю. Тільки не я. Як помру, мати й одішле. Хай спробують дістати з могили! — Навіть смерть його тепер не лякала.
Син задумано хмурився.
— А мати? — спитав по паузі.
— Що — мати? Мати візьме й пошле…
— Я не про те, — сказав з досадою син. — Матері як потім жити з ними?
— Житиме, як досі жила! — спалахнув Василь Гнатович. — Нічого вони їй не зроблять!
— Думаєш? — перепитав із сумнівом син. — Ну, дивись, тобі, звісно, видніше… Тільки здається мені…
Що Сашкові здавалося — сказати не встиг: ввійшла Валя, невістка…
Але й цього було досить Загуркові. «Всі проти мене! Всі!» — думав у відчаї. І вже не знав, що робити з листами: сумнів, породжений розмовою з сином, усе більше розростався в ньому. Відчував себе так, наче задумав супроти дружини щось нехороше, щось підло і, змучений сумнівами, до божевілля майже доведений, вирішив спалити листи. Спалити, попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду! Нехай його одного проклинає Валькова дружина: всі образи, всю гіркоту понесе в могилу.
Діждавшись, коли дружина пішла на ринок, розтопив у плиті. Засипав поверх дров антрациту, наче залізо збирався розтоплювати, а не палити папір, дочекавсь, коли вугілля взялося жаром. Одчинив дверцята чавунні, підсунув низенький ослінчик. Тремтів од нервового збудження: швидше, швидше, щоб не роздумати! Висмикнув перший аркуш з конверта. Кинув на біле од жару вугілля — аркуш почорнів, спалахнув, згорнувся одразу ж, корчився в муках. «Та що я роблю! Що роблю?!» — заволало в Загуркові. Шарпонувся, простяг до аркуша руку, й ослінчик поїхав з-під нього. Його кинуло вперед, рука по лікоть зарилася в біле вугілля. Закричав од несамовитого болю і знепритомнів.
Ліна, повернувшись з базару, застала Василя Гнатовича уже мертвого.
Ховали Загурка всім заводом. Були й директор, і головний інженер, і головбух, і Буздє. Прийшли всі, хто знав Василя Гнатовича (а його знав увесь виселок), тож похоронна процесія розтяглася на півкілометра. День був гожий, ясний, мов на замовлення, Василь Гнатович плив у труні поверх людських голів, обласканий сонцем, омитий печальною музикою, і якась мука немов ще жила на застиглому в смерті обличчі. Чи то йому, мертвому, все ще боліла обвуглена по лікоть рука, чи ще якесь страждання глибоке і в труні не давало спокою, тільки в усіх аж серце стискалося дивитись на нього.
І було все, як і годилося бути: і вінки, і сльози, й прощальні промови. Траурний мітинг відкрив Полотуха, надав слово головному бухгалтерові, і голос у того зривався не раз, а коли сказав: «Прощай, дорогий наш товаришу, ми ніколи тебе не забудемо!» — то й зовсім розплакався; а потім взяв слово Буздє, і цей говорив, як по писаному, а його завжди бадьоренький підшкірний жирок струмував ясною печаллю. Він і над Вальком виступав, кажуть, так, що плакали всі. Тож виступ його й зараз найбільше сподобався, як і тост, проголошений уже на поминках («Не нада плакать! Не нада!»), тільки Сашко, як він звівся, ще більше насупився, а вдова дивилась на нього якось аж налякано. Пили за покійника, за світлу пам’ять його, згадували про нього тільки хороше та добре, а під кінець Полотуха сказав, що Василеві Гнатовичу завод поставить пам’ятник. З найкращого граніту, сказав. З погруддям із бронзи, сказав. І золотими літерами — слова вдячності од колективу заводу.
Вдова знову розплакалась, тепер уже зворушено й вдячно. «Не нада плакать! Не нада!» — сказав знову Буздє, і Ліна Захарівна покірно затихла.
Минув тиждень, життя, що було сколихнулося, знову потекло спокійно й розмірено. Ліна Захарівна вперше після похорону заходилася прибирати в квартирі. Наткнулася на великий конверт, що лежав, кимось на шафу покладений, довго тримала в руках, не наважуючись заглянути досередини.
Врешті зважилась, вийняла списані аркуші, сіла до столу. Очі її одразу ж налилися сльозами, губи затремтіли, але вона стрималась — не заплакала. Натомість стала читати написане.
Прочитавши, довго і важко мовчала. Зітхнула, склала назад, сховала у шафу.
І весь час пам’ятала про той конверт. І вдень, і вночі пам’ятала, навіть вві сні. Чомусь здавалося, що хтось обов’язково конверт той викраде, і тоді всі дізнаються, про що написав її чоловік. Не за себе боялася Ліна Захарівна: їй було зараз байдуже, що станеться з нею, а за чоловіка, за те, що тоді над його могилкою так і не поставлять обіцяного пам’ятника.
А вона уже й не уявляла дорогої для себе могили без пам’ятника.
І, розтерзана, змучена, після довгих вагань, сліз і зітхань — вирішила спалити листи.
Адже він сам хотів це зробити!
Розпалила в плиті, один по одному стала кидати густо списані аркуші.
Кидала й плакала. Плакала й кидала.
Три наречені для нашого тата
Валі, невістці, спершу здалося, що наш тато здурів. Вийшов з дому людина людиною: вдягнений, узутий, а повернувся голий-голісінький. Валя, коли тато став, як мана, на порозі, верескнула й упустила додолу ножа. Та й де ж не впустити, коли на татові тільки й одягу, що мокрі труси та ще якийсь плащ чудернацький: чорний, геть подраний, мов з опудала знятий, один рукав по лікоть, другий зовсім одпанаханий. А за татовим плечем картуз міліцейський гойдається.
Тато, на невістку навіть не глянувши, прошкутильгав через кухню в кімнату. А за ним уже міліціонер, на п’яти йому наступаючи.
Валя й зовсім отерпла. Сиділа над картоплею, слухала голоси роздратовані, що лунали в кімнаті.
— Ви не мали права так їхати!
— А ти що хотів, щоб я пішки чесав?.. Я під німецькими бомбами на землю не злазив! — Тато всю війну провів за кермом: підвозив снаряди («Возив смерть за плечима», — згадував тато). — А ти вчепився, мов кліщ!..
— Я на посту!
— Дурний той, хто тебе й поставив!..
Міліціонер згодом і вискочив: червоний як рак. Козирнув, вимівся з хати. А за ним уже тато.
— Давай, давай, дуже я твого штрафу боюся!..
Й аж оце мовби помітив невістку:
— Їсти є що?
Тато, коли хвилювався або сердився, завжди хотів їсти. Тож і зараз: насипав повну миску борщу, чверть хлібини одкраяв. Кусав так сердито, наче підошву жував.