Доїв, одсунув геть миску, вийшов мовчки у двір. Згодом долинув брязкіт металу: тато заходився перекидати залізяччя. Валя вже знала, що тато так ото заспокоюється. І хоч переляк у неї минув і починала палити цікавість, хто ж ото тата вмудрився до трусів роздягти, надвір не вийшла: знала вже, що татові під гарячу руку краще не підлазити. Підняла ніж, знову заходилася чистити картоплю.
За роки, в сім’ї нашій прожиті, звикла до того, що з татом завжди трапляються всілякі оказії.
От не так давно, тижнів зо два, не більше, тато сам собі прищемив живота. Валя зранку повела сина в садочок, потім на ринок зайшла, в магазині за ковбасою постояла, а повернулася — тато біля листа витанцьовує. Лист важкенний, залізний, його б двом тримати, а третьому різати, тато ж заходився один. Навалився, натиснув щосили, ножиці й закусило: одним кінцем в залізо вп’ялися, а другим — у татів живіт. Ні сюди ні туди!
— Де тебе носить? — закричав тато щосили.
Валя кинула все, що тримала в руках, метнулась до тата.
— Мастила давай!
Валя до каністри з мастилом. Ухопила й хлюпнула татові на живіт.
Тата всього аж затіпало:
— Куди ллєш? Зовсім повилазило?!
Лист змастивши, сяк-так розімкнули ножиці. Тато їх як пожбурив, так потім і не знайшли, скільки не шукали. Зірвав з себе майку, геть мастилом залиту, закричав до невістки:
— Воду неси!
Валя лійку вхопила, велику, відрову, татом для квітів і зроблену, і ну поливати татове пузо…
І тут її затрусило: не од страху — від сміху. Валя такою ще змалку була: пальця покажеш — заллється. А це ж татове пузо: оголене, синє, все в патьоках рудих.
Тато, звісно, ще більш розлютився:
— Дурна!.. Дурепа дурна!..
Валя й зовсім розкисла: сміється, сльози з очей. Не бачить уже, куди ллє. Вихопив тато лійку з невістчиних рук, пожбурив за ножицями. Лійку, щоправда, знайшли, довелося тільки шийку припаювати. В тата ж і досі синець — в ночви не вбгаєш…
Сміялися потім не раз, пригадуючи, як Валя синяк отой поливала:
— Бач, як зацвів!..
Згадавши все те, Валя знову затрусилась од сміху. А тато воював усе з залізом…
Про те, що з ним скоїлось, розповів за вечерею…
За столом зібралися всі: тато ніколи не стане вечеряти, коли когось не буде. Вранці: той — на роботу, той — до школи, та — в дитсадочок із сином молодшим, — кожен снідає, як доведеться, увечері ж — ні! Вся сім’я мусить бути за столом. І стіл — не той, що на кухні, а в кімнаті: парадний, скатертиною застелений, світлом яскравим залитий од люстри великої: тато її й змайстрував.
У нас щовечора наче свято маленьке. І тато, хоч що б там сталося протягом дня, завжди до столу веселий сідав.
От і цього разу: зиркнув на Валю, спитав усміхаючись:
— Дуже злякалась?.. Коли я ото на порозі…
Валя одразу ж вдавилася сміхом: згадала тата в трусах.
— І треба ж було мені на того дурня наскочити!.. Документи!.. А де я їх візьму, ті документи, як на мені ні штанів, ні піджака? — Тато явно чекав, нас інтригуючи, що ми його станем розпитувати.
По вечері й дізналися.
Але щоб усе було зрозуміло, спершу треба розповісти про катер.
Катер з’явився у нашому дворі два роки тому, весною. Бакелітовий красень з обтічними формами, народжений для того, щоб літати на хвилях. Гордо вкотив у наш двір на причепі та й зупинився під грушею. Груша саме цвіла, і катер став — очей не одвести. Тато і власник того бакелітового чуда, знайомий нам по «Волзі» професор (скільки разів тато «Волгу» ту рихтував, ми вже й з ліку збилися!), ходили довкруж, як біля нареченої. Тато навіть не витримав: взяв чисту ганчірку, заходився витирати борти й палубу.
До пізнього вечора їх не можна було відірвати од катера. Валя вже й на стіл подала, й картоплю потім на кухню односила — підігрівати, а вони все товклися в дворі. Аж поки погукав уже Максим.
— Тату, скільки можна?.. Вечеря ж холоне!
Максим любив поїсти і прямо-таки страждав, коли їжа стояла на столі неторкана.
Аж тоді зайшли до хати. Руки помили, сіли до столу. Професор видобув з портфеля пляшку української з перцем, налив у чарки.
— Ну, щоб не розсохся!
— Щоб на крилах літав!
У професора рука, що чарку тримала, біла та ніжна: здається легкою, як пух. Татова ж — мов із чавуну одлита: коли тато роздягався до пояса, нам здавалося, що він у рукавицях. Мастило й метал навіки в’їлися в шкіру, і хоч як він руки свої шмарував, як намилював, вони завжди лишалися од тіла темнішими. Ще й пальці ніби кувалдою розплющені. Тато ними гвіздки без обценьок висмикує.
Випили ото, закусили, що було на столі. Од другої тато відмовився: очі й без того блищали.
— Зробимо — всіх обганятиме!
Професор покивував радісно: він іще з татом серйозно справи не мав. Ми ж усі думали: кивай, кивай, скоро ти гіркими сльозами вмиєшся! Машина що: одрихтував пом’яте крило чи капот, а далі вже зась! Ніяких змін у конструкції. А тут для татових ідей поле яке: цілий катер у руках!
— Або воду риє, мов прас, — скаржився професор, — або носа задирає до неба, коли як слід газонеш. Жене хвилю таку, що й човни перекидає при березі! А на редан не хоче виходити.
— Бо корпус короткий, — пояснює тато. — Ті партачі про що тільки думали: розцяцькували, а корпус не розрахували як слід. Ось дивіться сюди…
Тато одсовує геть посуд, приносить аркуш паперу. Малює корпус катера, і нам здається, що олівець сам викреслює лінії: так легко і швидко все те в тата виходить…
Професор пішов, упевнений, що найпізніш за два місяці виведе свій «Ураган» на простори Дніпра. Перед його очима, мабуть, стояла незабутня картина: синій Дніпро і білий — стрілою — катер на ньому. Як побачив одного разу з Володимирської гірки, то вже й ходив, як наврочений. Поки, «Волгу» продавши, купив оце диво. Тато теж не мав сумніву, що за два місяці впорається: видовжити корпус на вісімдесят сантиметрів — не така вже й проблема. Ідеї витали поки що десь у повітрі й татової голови не чіпали.
Почалося пізніше, коли доточили корму.
— Боюся, — сказав тато професорові.
— Чого саме? — стривожився професор.
— Боюсь, як би доточена корма не одвалилася. Треба б днище підшити — і корму разом зв’яже.
— Думаєте, може одвалитися? — все ще вагався професор: він уже бачив себе за штурвалом на річці.
— Неодмінно одвалиться! — Тато вже горів новою ідеєю. — Де основне навантаження буде? На кормі?.. Тут тільки зв’язувати…
Вирішили підшити днище металом. Тато дістав нержавійку — величезні міліметрові листи, став підганяти під днище. Знову у дворі нашому брязкіт і стукіт, виск електродрелі — з шостої вечора аж до пізньої ночі. Це якщо в будні. А в свята й вихідні — з раннього ранку. Ми вже, бувало, й поснемо, а тато з професором все ще ворожать біля катера. Аж похрипнуть от втоми.
Зате днище підшили — на диво.
— На ніж налетить — не пропоре! — сказав гордо тато.
Днище блищало, мов дзеркало. Але татові й цього було мало: покрив авіагрунтом, а потім якимось особливим лаком, що захищав од корозії. Діждалися неділі, повезли урочисто катер на воду.
А увечері катер знову в’їхав у двір. Тато буркнув сердито, що з реданом нічого не вийшло; на професора ж і дивитися жалко було: його аж згорбило.
Сиділи за столом, знову креслили й раялись. Тато переконував, що в усьому причина — двигун: заслабкий, то й не тягне. Досить мотор сильніший поставити, і катер у повітрі літатиме!
— А гвинт? — ледь по плакав професор. — Це ж і гвинт новий підбирати…
— Підберемо! — Коли виникала ідея, для тата не існувало ніяких перешкод. — Дивіться сюди: мотор ми розмістимо тут, а редуктор ось тут. Бачите, скільки в нас місця вивільниться. Можна буде прилаштувати два баки з пальним замість одного. І кабіну зробити на сорок сантиметрів довшою. Поставити дві шафочки: одна для посуду, друга для газової плитки — і дачі не треба!.. А на носі виріжем люк, щоб із кабіни не лазити… Ось тут… — Руки в тата вже аж чесалися — переробити катер по-своему.