— Треба з дружиною порадитись, — все ще боронився професор.
— А що з нею радитись? — насідав гаряче тато. — Жінці — аби зручно. Потім вам же й дякуватиме.
Не знаємо, як дякувала дружина професорові, коли виявилося, що катер того літа так і не вдасться спустити на воду. На Валині обережні запитання професор похмуро відповідав:
— Махнула рукою.
Одвезли катер вже цього року, на початку літа. З новим двигуном і кабіною, геть переробленою. Два місяці, вже на Дніпрі, підбирали гвинт: од постійного перебування у воді професора схопив радикуліт, татові ж перекосило геть шию.
— Вас у тому човні й поховають! — дорікав Максим татові. — Гляньте, як шию рознесло!
— Не поховають, — хрипів у відповідь тато: од води, од Дніпра очі в нього аж побіліли, наче вимокли. — Ось тільки гвинт підберемо.
Підібрали нарешті й гвинта. Того дня, коли катер вийшов на редан, тато, під ворота під’їхавши, так засигналив, що ми всі повискакували. Одчинили ворота, і тато переможно сигналячи, у двір так і в’їхав.
А вчора проводжав професора з дружиною у перший рейс по Дніпру: у відпустку на місяць. Вже перед тим, як мали відчалити, татові раптом здалося, що не закріплена шпонка. Тут же в кабіні роздягнувся до трусів, пірнув під корму.
Шпонка була на місці.
— Все! Можна рушати! — гукнув, стоячи по пояс у воді, тато.
Професор завів мотор, тато одіпхнув катер од берега. Дивився на катер, що, ревнувши мотором, одразу ж вийшов на редан, дивився на стрімкий отой лет, і його жаль огорнув, що вся робота лишилася позаду.
Виліз потім на берег, як був у трусах, пошкутильгав до машини. І вже тут згадав, що весь його одяг, і взуття, і документи попливли за водою…
Добре ж, що хоч ключі полишив у машині!..
— Ну, а далі що? — нетерпеливились ми.
Що ж далі… Сторожі дали плащ подертий, і тато, як був у трусах, поїхав додому. До першого міліціонера. Який, вгледівши тата, засвистів так, мов земля під ним стала завалюватись…
— Як же ти тепер їздитимеш? — запитав Максим: професор невідомо де й зупиниться на місячний відпочинок.
— Якось обійдуся… Не великий пан: пішки походжу на роботу. Бач, мозоля якого на машині нажив! — показав свій живіт тато. — А так хоч на якийсь кілограм схудну.
Тато все бадьорився, ми ж мимоволі дивилися на його ногу, поранену вже в кінці війни. Осколок (он він на буфеті й лежить, тато його приніс із шпиталю як єдиний воєнний трофей)… осколок од бомби вцілив у ногу, в коліно. Добре, що дверці кабіни були зачинені: осколок, дверцята прошивши, не мав уже тієї сили. А так ногу начисто зрізав би. Та й того вистачило: тато майже рік провалявся в шпиталі і вийшов по війні, шкутильгаючи.
То як тепер тією ногою до електрички? А потім з вокзалу до автобази? Ми що, не чули, як тато на переміну погоди ночами не спить? Не знає, куди ногу й покласти? Недарма ж називає її барометром:
«Щось мій барометр на дощ показує».
Не помилявся ніколи.
— А ти про гіпертонію забув? — насідав на тата Максим. — Наб’єш тиск — знову в госпіталь ляжеш!
Про шпиталь краще б і не нагадував: тато одразу ж розсердився. Тато наш наче сірник: як тільки що, так одразу ж і спалахне. З півоберту заводиться. А тут йому про шпиталь нагадали!
Тато позаминулого року лежав у шпиталі для інвалідів війни. Поклали його туди майже силоміць. Коли тиск йому стало настукувати двісті сорок на сто двадцять. Спершу, коли лікар застерігав, що можна отак і померти, тато й вухом не вів: «Помру, й біс із ним! Менше дармоїдів буде на світі!» Та як лікар сказав, що може розбити параліч, тато злякався. Уявив себе непорушним у постелі.
— Кладіть, тільки ненадовго. — Тата на базі якась негайна робота чекала; якийсь пристрій до верстата хитромудрий.
Поклали на місяць. А пробув усього чотирнадцять днів: так і не підлікувавшись, як слід, утік із шпиталю.
— Хіба там нормальна людина витримає! — сказав, повернувшись додому.
Потім уже ми дізналися, що причиною всьому був холодильник. Великий, майже до стелі, німецький. Що в коридорі біля татової палати й стояв. Валя, коли передачу татові носила та холодильник отой вперше побачила, то подумала: «Отакий би нам! На все літо можна було б класти продукти…»
Ну, холодильник такий нам ні до чого, він і в хату нашу не вліз би, а для шпиталю якраз: хворим продукти свої зберігати. Передачі ж несуть, наче там голодуха: і ковбаси, і яйця, й молочні продукти, і печене, й варене.
Уявляєте, що там було б, якби кожен тримав те все у палаті, в тумбочці? Тож і завели холодильники: по одному на коридор.
— Холодильник бачив? — спитав тато Максима, коли той вперше прийшов його провідати.
— Німецький?
— А який же іще!
— Гарна машина.
— Гарна то гарна, тільки до пуття не доведена. Куди ті німці й дивилися!
— А що?
— А ти хіба не чуєш?
Прислухавсь Максим, не чутно нічого. Та ось повітря здригнулося, загуло, мовби десь появився літак.
— Гуде, — сказав Максим.
— Отож-то й воно, що гуде! Як компресор увімкнеться, то він аж підскакує.
— Може, так і треба?
— Розкажи кому іншому! — розсердився тато. — Учили тебе! — Тато мав на увазі синів диплом. — Мотор як слід не закріплений. Там мають амортизатори бути, десь і зірвалося… А ти — так треба!
Максим пішов, тато ж лишився у шпиталі. І все прислухався до холодильника. І вночі прислухався, і вдень. Іншим хворим байдуже: гуде? То й хай собі гуде на здоров’я! Тато ж про холодильник не забував ні на мить.
Знайшов завгоспа, довго його умовляв, щоб дозволив досередини заглянути. Врешті умовивши, ледве дочекався невістки:
— Принеси мої інструменти. Оті, що в коробці.
В тата спеціальна валіза — для інструментів. Ключик до ключика, молоток до молотка, зубильця, обценьки, викрутки, свердла — все з сталі найліпшої, все похромоване, все так і сяє, в спеціальних притулившись гніздечках. Не валізка — ціла слюсарня.
Валя, здивована, звісно, спитала, нащо татові ті інструменти.
— Ногу ремонтувати! — тато розгнівано: страх не любив цікавості зайвої! Просять принести — значить, потрібно. — Гляди ж, не забудь!
І коли валізу принесли, він ніяк не міг діждатися, щоб ми додому пішли.
— Ідіть уже, йдіть, а то лікарі сердяться!
Й одразу ж заходився коло холодильника.
Зняв задню стінку, відкрив усі нутрощі. Так і є: ось він, мотор, на трьох пружинах висить, а четверта з гвинта зовсім зірвалася. Гвинт наче бритвою зрізало. Викрутив тато те, що лишилося, глянув, а там спеціальна нарізка: сякий-такий гвинт ще й не підійде. Треба заміряти та передати, щоб хлопці на базі такий самий нарізали. От завтра хтось прийде, він і передасть.
Поки що вирішив розібрати й почистити мотор. Та заодно вже глянути, чи не полетіли підшипники: трусило ж не один місяць, мабуть.
Заходився тато: незчувсь, як і звечоріло. І вперше спокійно заснув.
А вранці — скандал: хто розорив холодильник? Хворий один, інвалід, як і тато, щоранку молоко натщесерце пив. Одчинив холодильник, а там усе потекло. Інший, дізнавшись, що тато холодильник ремонтував, і змовчав би, а цей зчинив репет такий, ніби не на холодильник — на життя його замахнулися. Півпляшки ж молока скисло — пропало!
— Та я тобі десять пляшок куплю, — сказав йому тато. — Тільки замовчи, ради бога!
Той ще більше у крик: молоко йому зараз давай! От бувають же, люди: хоч місто при ньому спали, і не зблимне, а за сірник власний — повіситься!
— Та одчепись ти із своїм молоком! — врешті не витримав тато.
— А я що тепер з ним робитиму? Що?
Тут тато йому спересердя й сказав, що робити. Що собі змазати.
Той і зовсім запінився.
— Я до головного піду!
— Іди хоч і до чорта! — відповів йому тато.
Той так головному й передав: «Не тільки розорив холодильник, а ще й вас чортом назвав!» А кому ж таке чути приємно?
Головний лікар знайшов тата біля того ж холодильника:
— Хто дозволив?.. Що за неподобство!..
Тато спершу спробував спокійно все пояснити: так, мовляв, і так, холодильник був зіпсований трохи, а він його взявся направляти…