— Дивися сюди. — Тато, коли хвилювався, до всіх звертався на «ти». — Бачиш, гвинта ось як зрізало…
— Я з вами свиней не пас! — почервонів головний.
— Воно й видно! — відповів йому тато.
Слово по слову — тато й зовсім завівся: сказав головному у вічі, якої він думки про нього й про порядки в шпиталі. І, не діждавшись ранку, зібрав свої речі та додому й пришкутильгав.
— Налікувався ось поки!
І хоч як його вмовляли, до шпиталю не повернувся. Другого ж дня подався на базу: пристрій отой доробляти.
Холодильника ж теж не забув: одремонтував холодильник. По-перше, не хотів завгоспа підводити: головний його з’їв би, а по-друге, холодильник йому і вдома спокійно спати не давав: оті розорені нутрощі. Тож тато зібрався в першу неділю, щоб не зіткнутися з головним, та мотор і поставив на місце.
Щонеділі, як тільки розтануть сніги та потеплішає, ми усією сім’єю вирушаємо до нашої мами.
Тато щоразу підхоплюється, ледь починає світати. І коли ми нарешті теж просинаємось (тато найчастіше всіх нас і будить), на столі вже парує сніданок, а тато, вмитий, поголений, у святкове зодягнений, каже нам збиратися хутчіш та нічого не забути з собою. До столу не сідає: снідати будемо в мами, а це так — закуска легенька перед тим, як їхати.
— То я вас надворі чекаю, — каже нам тато. І виходить до машини.
Машина, теж вимита, тьмяніє ще вологими боками. Тато обходить її, чи ніде не лишилося бруду, заглядає навіть у кабіну. Але там чисто. Задоволений, тато сідає за кермо.
Машину тато купив у п’ятдесят п’ятому році у відставника Гапочки, коли той надумався цю продати, а натомість придбати нову. «Мерседес-бенц», випуску тридцять четвертого року, який накатав за своє довге життя не одну сотню тисяч кілометрів, перейшов до татових рук в такому жалюгідному стані, що здавалося, ніщо вже йому не допоможе. Хіба що в металобрухт. Але нашому татові, чим безнадійніший механізм, тим цікавіше з ним повозитися, і коли сусіда, який теж працював на автобазі, тільки шофером — не слюсарем… коли сусіда сказав, що краще вже в труні їздити, ніж в оцій колимазі, тато спокійно йому відповів:
— Поживемо — побачимо.
Розібрав до останнього гвинтика, перечистив, що згнило — викинув, що зносилося — замінив, приладнав новий, уже з «Побєди», мотор, пофарбував, покрив хромом декоративні деталі, — «мерседес» і новий таким, мабуть, не був. Недарма ж приїжджали до нас із кіностудії: позичати машину для фільму про закордон. Хотіли навіть купити, пропонували замість неї нову, але тато відмовився… Тільки після того, як на нашому «бенці» покатались артисти, не раз жартував:
— Сам Штірліц за рулем цим сидів!
І нам здавалося, що тато жартувати — жартує, але вірить: так воно й було…
Тож тато сидить за кермом, а ми швиденько збираємось, пильнуючи, щоб нічого не забути. Потім виходимо в двір: Валя, Максим, онуки — Сашко, Віктор, Василь. Віктор зовсім ще маленький, два роки й три місяці. Сашко ж уже в шостому класі, а Василь — у четвертому. Ніколи не повіриш, що одному тільки тринадцять, а другому одинадцять, вчені люди кажуть, що акселерація, тато ж переконаний, що це просто од жиру. Спробували б на голодному пайку посидіти, як у роки війни, була б вам акселерація!
— Всі сіли? — питає щоразу тато.
— Всі.
Тато заводить двигун і урочисто виїжджає з подвір’я.
Їдемо через сонне іще містечко. Мотор тихо погуркує, наче боїться розбуркати людей, що, скориставшись неділею, ніжаться в постелях. Мимо пропливають паркани, дерева, будинки, і коли ясно в небі та вже з’явилося сонце, то все довкола в чистому світлі так і полощеться. Тато звертає в одну вулицю, в другу, забираючись все вище й вище, поки й кінчаються останні будинки.
Мама наша лежить не на старому кладовищі, де вже й не ховають нікого, так там стало тісно, а на новому, або Партизанському, як його в нас називають. Хто його так назвав, невідомо, але всі знають, чому: десь наприкінці війни хтось перший одвіз свого покійника (може, й візком, бо з транспортом тоді було сутужно), не на кладовище одвіз, а на узвишшя, ближче од дому, та й поховав під лісом сосновим, а за ним потяглись уже інші. Часи були важкі, владі місцевій було не до того, хто де ховає померлих, а коли кинулися, то вже було пізно: не викопувати ж покійників, та й хто те дозволить! Махнули рукою і вже офіційно дозволили ховати на новому місці. Тим паче що й місце було — не зрівняти із старим: на узвишші, не в ямі. Широко, просторо, видно мало не до самого Києва, глянеш — душа не нарадується, хороше і мертвим, і живим. Особливо весною, на гробки, коли зійдуться мало не з усього містечка і біля могилки біля кожної збираються сім’ями: пом’янути покійника, пообідати разом, погомоніти, порадитись про справи сімейні, а разом і могилки прибрати — посадити квіти принесені, прорвати траву, діткнутися долонями, великими й маленькими, до рідного горбика. Вертаються люди потім додому якісь очищені, добрим світлом налиті: ні лайки, ні злих думок. Тому й (вірять — не вірять) на гробки йдуть майже всі.
Ми ж приїжджаємо сюди майже щонеділі. З самого ранку.
Тато зупиняє машину біля широких воріт, по цей бік кладовища. Міг би проїхати й далі, ніхто не зупинив би: інвалід Вітчизняної, але тато якось сказав, що це все одно, що в хату заїхати. Тож він виходить з машини й чекає, поки ми висадимо дітей, дістанемо кошики з їжею й посудом.
— Нічого не забули?
— Мовби нічого.
— А воду?
— Ось вода, в Сашка.
— Тоді пішли.
Тато йде, прикульгуючи, попереду, а ми вже за ним.
Мовчки, навіть діти притихли, піднімаємось прямою алеєю — все вище й вище, мимо сонних могил, пам’ятників, дерев, огорож, і чим далі йдемо, тим молодші, тим тонші дерева й новіші пам’ятники та огорожки. Та ось і місце найвище, і вузенька алейка ліворуч, і вже видно могилку нашої мами.
Спершу пам’ятник, а тоді вже — могилку.
Тато мимоволі прискорює кроки, мов поспіша на побачення, наче вже запізнився, а обличчя його стає таке винувате, що нам його аж жалко. Але ми нічого не кажемо татові, ми навіть одстаємо потроху, щоб не бути в першу хвилину між мамою й татом. І коли врешті підходимо, тато вже стоїть поруч із пам’ятником.
Коло пам’ятника нашій мамі хто йде — обов’язково зупиниться. Тато його робив більше року: не раз ходив на старе кладовище, приглядався, як люди робили, був навіть кілька разів у Києві, на Байковому, змальовував ті, що впали в око, допізна сидів над ескізами, та все йому щось не давалося. Радився з нами, який би ми хотіли поставити, і одного разу аж розсердився на Валю, коли та сказала, що їй дуже подобається на могилі Загурка: масивний постамент, позолочене погруддя покійника, а на чорному написано золотом: «Голові завкому В. Г. Загурку від керівництва цегельної фабрики № 3». Коли сонячно, то погруддя не сяє — горить.
— Самовар! — кричав тато до Валі. — Самовар позолочений! Я тому скульпторові й руки пообривав би!
Валя, ображена, вже нічого більше татові й не раяла. Тато ж мучився, мучився, дер папір, дер, аж одного разу покликав нас усіх до кімнати:
— А ходіть-но сюди: я, здається, знайшов те, що треба.
На стіні висів аркуш паперу, і на папері тому — ескіз.
І ми, глянувши, відчули одразу, що тільки таким, а не іншим має бути пам’ятник нашій мамі.
— Ну, як? — Обличчя в тата було таке, наче од нашого вироку залежало: жити йому чи не жити. — Чого мовчите?
— Ох, тату! — першою озвалася Валя. — Ох, як же гарно!
— Отож… А ти — самовар… — Тато ладен був цілувати зараз невістку, та й нас усіх підряд. — Дістати б тільки хорошу брилу габро…
Що таке габро, ми вже знали. Сірий камінь, а коли заполірувати — чорний. І на тому полірованому фоні вирубується обличчя покійника: сірим по чорному. Наче туга живих по померлому.
Тато вирубав не обличчя, а руки нашої мами. Дві руки, що в’яжуть мереживо. Ось вони завмерли на мить, наші кроки зачувши, а мереживо опустилось донизу. І крізь його павутиння тонке проглядають врізані, мов по живому рани, слова: