— Як ви на ньому й спите? — дивується Валя. — На ньому ж і всидіти важко: пружини так і впинаються в тіло!
— То в тебе, Валю, тіло таке! — відповідає їй тато. — А мені тут краще, ніж на перині: широко, просторо й музика грає. — Тато натякає на те, що пружини риплять, аж стогін іде.
Коли ж Валя починає насідати, тато їй як одріже:
— Викидайте вже разом зі мною! — Мовляв, помру, тоді що хочете робіть…
Так то ж диван, а то машина.
— Купуйте собі нову, хто вам боронить!
Валя й Максим давно вже купили б хоч «Запорожця», так «купила» ж немає. Не назбирають ніяк. Обоє ж ще молоді, хочеться й по всіх усюдах поїздити, і вдягтися модно, он Валя Максимові нещодавно джинси американські принесла: двісті карбованців!
— Ти б іще до них рамку замовила! — сказав тоді тато. — Щоб одразу на стіну!
— Що ви, тату, розумієте; тепер усі такі носять!
— Ну, далеко ж ви не заїдете, як по дві зарплати на штани викидатимете! — Бо Валя й Максим і справді вдвох трохи більше двохсот заробляли: на татові заробітки надіялись. Тато з бази двісті приносить щомісяця та премії щоквартальні. Та підробіток біля машин — від клієнтів одбою немає. Бо тато вже як що зробить, то зробить, а ще й за роботу бере по совісті.
— В могилу з собою не візьмеш, — казав не раз тато. І гроші, всі до копієчки, оддавав нашій мамі, а як мама померла, то вже Валі. І коли Валя спитає іноді, так, для годиться: «Так що, тату, купити?» — рукою махав:
— Купуй що знаєш. А мені голови не мороч.
Тато вилазить з машини і стоїть, наче не знає, що йому далі робити. Думками він ще, мабуть, там, на кладовищі: погляд у тата якийсь відсутній. Потім причиняє дверцята машини: так обережно, наче все ще надіється, що зсередини висунеться мамина рука, а за рукою й мама. Тато проводить рукою по чорному капоті, неохоче йде за нами до хати.
Ми всі — хто куди. Максим на канапу та за недочитану книжку, Валя — готувати обід, Сашко з Василем майнули грати в футбол, а Віктор побіг на вулицю, до таких, як сам, карапетів: вулиця наша тиха, як у селі, тільки й того, що вряди-годи машина проїде, тож матері не дуже за дітьми й наглядають. Тато ж, по кімнатах понипавши, надягає комбінезон та й виходить у сад.
І ми вже знаємо: тато пішов до маминої яблуні.
Яблуня ця чи не найстаріша в нашім саду. Мама підібрала саджанець, повертаючись із роботи: хтось загубив чи, може, й викинув. Тонесенька гілочка з вершечком надламаним, з корінцем жалюгідним. Тато, глянувши, сказав мамі викинути, бо толку не буде, та мама його не послухалась: їй жалко було тієї галузки, як живої істоти. Викопала ямку, насипала добрива, води налила та й посадила. І, незважаючи на татові кпини («Давай, я тобі ще залізяку встромлю!»), поливала щодня.
Яблунька довго не оживала. Вже татові саджанці й листям взялися, вже й гілками новими проклюнулись, а мамина яблунька як стирчала сухенькою паличкою, так мертво й стирчить.
Аж одного ранку мама покликала тата:
— А йди сюди!
Повела в сад, прямо до яблуньки:
— А дивись!
Глянув тато й очам своїм не повірив: мертве ще вчора деревце за одну ніч листям взялося.
— Ти його понаклеювала, чи що?
— Еге ж, понаклеювала! — сміялася мама, щаслива.
— Ну й рука ж у тебе! — сказав їй зачудовано тато.
Яблунька, чи то з великої вдячності, чи такий уже сорт, гнала, наче з води. А на четвертий рік зацвіла.
Коли ми народилися та попідростали, яблуня вже велика була: найбільша в саду. І родить завжди найрясніше. Яблука великі, червонобокі, з розводами жовтими — як розмальовані. А смачні — й не сказати! Весь куток топче дорогу по щепи. Так і приживсь новий сорт: «мамині яблука».
Тож тато йде в сад. Часом розпушує землю, обламує всохле гілля, а коли роботи немає, то просто сідає на ослін і довго сидить непорушний. І Валя, невістка, щоразу нам каже:
— Ото вже за мамою журиться.
— Може, й за мамою, — відповідає Максим. — А ти виглядала б поменше. Тобі що, іншої роботи немає?
— Та й де ж йому не журитися, — Валя наче й не чує Максима. — Чоловік іще не старий, важко без жінки йому.
— Голодній кумі хліб на умі!
— Так і до хвороби недовго, — продовжує Валя наче сама до себе. А ми уже знаємо: Валя таки щось надумала.
Надумалася ж Валя ні більше ні менше — оженити тата!
Валю теж зрозуміти можна: одна-єдина жінка на всю нашу чоловічу ораву. Нагодуй та подай, прибери та помий — цілий день, як білка в колесі. І в магазин, і на базар, а ще ж і на роботу не запізнитися, де теж вимагають: записуйся в ударниці. «Досить з мене, що я дома ударниця! — борониться Валя. — Як прибіжу, то не знаю, за що й хапатися». — «Ти диви, вона ще й невдоволена! — дивується уже вдома Максим. — Ми вас розкріпачили, а вам усе мало». — «Розкріпачили, бодай вам і язики повсихали!» — Валя це слово вже й чути спокійно не може. Максим же сміється, вдоволений. Максим у нас ледаченький, нівроку, довго ріс мізинчиком маминим, то й тепер: поки допросишся, щоб сходив у магазин або на базар, то на язиці й мозоля натреш. Тато ж вічно чимось зайнятий, все в нього невідкладна робота, окрім основної, на базі: як не побита машина, так сад чи ще якась морока у дворі. Та до того ж нашого тата краще й не посилати нікуди: з чим піде, з тим і вернеться.
— Там же черга така, що й до обіду простояв би!
— А ви без черги не могли? Ви ж інвалід!
— Буду я жінок ліктями розштовхувати!
Поговори після цього з татом! Валя терпить-терпить, та іноді й вибухне:
— Я скоро з ума з вами зійду!
А Максим ще й піділлє:
— Було б з чого…
Валя, коли родила дітей, все на дочку надіялась: помічницю в хаті, розрадницю материну. Вона й на третю дитину зважилася в надії на дочку. Циганка якась, щоб їй ні дна ні покришки, одного разу вчепилася на базарі у Валю: «Красива, хороша, давай поворожу — твою долю вгадаю!» Валя одбивалася спершу, а потім для сміху й згодилася. Циганка взяла Валину руку (сітку важку довелося покласти на землю), повернула долонею вгору та й ну говорити як по писаному: ти й багата, й щаслива, і дітки хороші в тебе, і чоловік тебе не знати як любить (Валя гарна собою, нівроку: як у святкове одягнеться, то не один чоловік на неї оглянеться), от тільки ледаченький він у тебе, не дуже тобі помагає (бач, і сітку помітила), а будеш ти найщасливіша в дітках, в наймолодшій дочці… «Та нема в мене дочки!» — з болем сказала їй Валя. «Буде, королево моя!.. Ой, дочка в тебе буде!.. Місяць померкне, зорі побліднуть! З-за океанів-морів свати приїжджатимуть!..»
Валя за дочку троячку циганці дала. І додому прийшла — якась аж сама не своя.
— Що це з тобою? — витріщився на неї Максим.
— А що!
— Мов з-під вінця…
— Нічого… Одну людину хорошу зустріла.
І упродовж дня: робить щось, порається, а на Максима непомітно й гляне. Гляне й усміхнеться замріяна.
Увечері ж голову помила, висушила, стала викладати волосся.
— Ти куди це зібралася?
— На кудикину гору, — розсміялася Валя. — До одного чоловіка… Що на свою жінку й не гляне… І що ти за людина така: хоч би приревнував та побив!
Максим тільки гмикнув: розкуси їх, жінок!..
Коли ж народила дитину та взнала, що знову хлопчище, одвернулась до стіни й заплакала.
І циган з того часу терпіти не може!..
Першого сина назвали в честь діда Сашком, другого — Василем, як Валиного тата, а про третього Валя сказала: «Називайте, як хочете». Думали, радилися чоловічою вже половиною, тато врешті підказав назвати Віктором. Вичитав десь, що по-латині це переможець.
Так і росте в нашій сім’ї переможець, що народився Валі на зло, — дідів мізинчик. Бо й не відходить од діда.
— Ти ким будеш, як виростеш?