— Дідусем!
Тож Валя одружити тата й надумалась — привести ще одну жінку до нашої хати…
Але тата женити, що решетом воду носити: тато, мабуть, давно вже забув, що, окрім нашої мами-покійниці, ще жінки є на світі. Для нього що жінка, що паличка — один чорт. І надії на те, що тато сам собі знайде наречену, а Валі помічницю в хату, немає ніякої. Тут самій треба братись.
У Валі коло Херсона рідна тітка жила. Валя сама з Херсонщини, на руках у тітки й виросла: тітка бездітна, в три роки забрала племінницю, коли її мати померла, а батько задумав женитися заново. Батько, розповідала Валя, не хотів оддавати дочку, та тітка ледь не з кулаками на нього: «Надумався в ярмо лізти — стромляй дурну голову, а дитину за собою не тягни!» Тітка чомусь вважала, що мачуха знущатиметься з Валі. Забрала племінницю до себе та на село й одвезла.
Валя там і росла, і в школу ходила: тітка їй за рідну матір була. В батька од другої жінки діти посипались, батькові не до Валі було: приїжджав спершу щомісяця, а потім все рідше та рідше, та Валя не дуже за татом і журилася; Валя до тітки, до дядька серцем приросла і, коли виходила заміж, то не тата покликала з мачухою, а дядька й тітку. Дядько приїжджав — гуляв на весіллі: чоловік сумирний та тихий, муху й ту не зобидить, і коли за молодих чарки піднімали та настала дядькова черга слово сказати, він тільки й видушив: «Осиротила ти нас з матір’ю, Валю!» — та й сплакнув, бідолаха. А потім просив вибачити, що бовкнув таке: «Вона ж нам рідніша рідної». Ми його розуміли, як розуміли й те, що весілля оце звалилось на них, як грім з неба ясного: поїхала дівка в Херсон в інститут вступати та за тиждень і повернулась додому: «Татусю, мамусю (Валя їх тільки так і звала), я заміж виходжу!» Вся аж цвіте, й очі шалені. Ну, які в дівчат о цій порі очі, розповідати не треба.
Отакий наш Максим! Тихий, неповороткий, а за тиждень у Херсоні, у відрядженні, дівку впорав! Закрутив їй голову так, що вона й про науку забула. І хоч як благали її, як умовляли почекати ще кілька років з заміжжям — хоч до третього курсу довчитися, — не помогли ні вмовляння, ні сльози. Тітка її аж захворіла, тому й на весілля приїхати не змогла.
Так ми її й не бачили. Валя з Максимом їздили до них гостювати — онуків показували, запрошували в гості: вони обіцяли приїхати, та все не могли вирватись. Що хазяйство, яке не є, на руках, а що робота в дядька така: механізатор, та ще й бригадир, вся техніка на ньому. Ні влітку, ні взимку промитої години не мав. А тітка сама боялася їхати.
Аж ось на другий рік після смерті нашої мами і дядько помер. Їздила Валя з Максимом на похорон, кликала тітку з собою, та вона не схотіла полишати свіжу могилу: «Як на ній же ще й трава не проросла. Хай колись потім приїду…»
Отож Валя й надумалася видати тітку заміж за нашого тата.
Валя наша здається тільки простецькою, а пильніше приглянутись: голова в неї варить дай бог усякому. Недарма ж якось тато сказав:
— Тебе, Валю, на ООН посадити — ти усіх помирила б! Давно б уже було повне роззброєння.
Валя на ті слова тільки всміхнулася, а ми всі подумали, що так воно і було б. Валя сварок страх не любить. Сусіди заведуться, і то біжить їх мирити.
А тут — чужа людина в хату. Добре, як вдачею лагідна, а як попадеться така сатана, що хоч святих з хати винось? З отих, чорноротих, що ти їй слово, а вона тобі десять? У нас же такі жіночки, що ой-ой-ой! Зроду-віку звикли на чоловіках воду возити, п’ятами підганяти…
А це ж людина рідна, своя…
Думала Валя, думала, та й написала тітці листа — і слова нам про те не сказала. Дуже, мовляв, скучаю за вами, вже і вночі стали снитись, а вирватись до вас не зможу ніяк, бо не маю на кого полишити моїх окупантів (Валя під сердиту руку нас окупантами називала). То ви попросіть сусідів, щоб за хазяйством доглянули, а самі хоч на тиждень приїдьте. (Дала тітці тиждень, згадавши, як сама заміж вискакувала). Тільки вдарте телеграму, ми вас зустрінемо, бо з Києва треба ще електричкою добиратись, а так приїдемо за вами машиною.
Тітка не озивалася місяць, Валя вже й непокоїтись стала, аж ось приносить з пошти телеграму: так і так, виїжджаю в п’ятницю, приїду в суботу, поїзд, вагон, навіть місце. Стрічайте!
— Що за причина! — вертів телеграму здивований тато. — Чого це вона раптом надумалась? Не їхала, не їхала, а це загорілося!
Валя тільки плечима стенула: у Валі таке невинне обличчя було, що й сам бог не здогадався б, що це вона заварила.
— Треба ж було колись і нас провідати, — сказала татові. — От вона й надумалась.
А коли в суботу, після обіду, стали збиратись до Києва, сказала татові:
— Ви, тату, хоча б поголилися.
— Та я ж учора голився! — провів по щоці долонею тато.
— То ж учора, а це сьогодні!.. І сорочку свіжу надіньте, бо ця вже пом’ята… А то тітка подумає, що я про вас і не дбаю.
— Ти диви, який ревізор до нас їде! — розсміявся тато. Розсміятися розсміявся, а таки поголився й сорочку свіжу дістав, не схотів тільки вдягати краватку: взимку й то не носив. «Петля на шиї». Валя й одступилася, перевірила тільки, чи черевики почищені: тато їх ніколи не чистив. Якось Максим узяв для сміху один черевик та й начистив ще звечора. Такий полиск навів — не треба й дзеркала. Тато взувся спросоння та й на роботу. Вже в електричці довелося ноги під лавку ховати: хоч роззувайся! А на роботу з вокзалу йшов — усі на черевики татові тільки й дивилися.
Було ж потім сміху: тиждень згадували…
Ну, гаразд, сіли, поїхали. Тато за рулем, як нова копієчка, поруч Валя, теж причепурена, а позаду хотіли вже вмоститися ми, так Валя прогнала. Не пустила навіть Максима.
— А тітка де сяде?
— Тітка що, все заднє сидіння займе?
— Все не все, але ж у неї будуть і речі!
І як у воду дивилася: зупинився вагон, тато потім розповідав, підбігли вони ото вдвох, а їм назустріч — гора клумаків. Закупорили вихід — ні туди ні сюди. Потім довідалися, що тітка за сто кілометрів од Києва в тамбур клумаки оті витаскала: боялася, що злізти не встигне. Утрьох ледь доволокли до машини: як тітка все те на собі й тягла!
Тітка сіла попереду, поруч із татом, а Валя вже позаду. І ми, що назустріч їм вибігли, побачили, що наша машина на одне колесо аж присідає: нащо вже тато в тілі, дев’яносто з гаком, та тітка його переважила. «Всю дорогу за ресори переживав!» — скаже потім тато Максимові.
Ну, приїхала тітка — навезла повну хату гостинців: і смаженого, і вареного, і ковбас, і сиру, і масла, і яєць два повні кошелі, сот шість, як не більше. «В неї що — птахоферма?» — спитав зачудовано тато. Наділила гостинцями, особливо онуків, та й сіли до столу.
І ніколи наш стіл так по тріщав од їстівного. Що тітка виклала, а що й Валя постаралася: два дні готувала. Тут же й дві пляшки: одна з наливкою домашньою, нашою, а другу тітка поставила:
— Ви думаєте, тільки у вас уміють робити, ге? А покуштуйте-но нашої! — Голос у тітки веселий, дзвінкий, на всю щоку рум’янці запечені, а брови вилискують молодо. Як сіла поруч із Валею, то майже ровесниця. От якби тільки не така товста, стілець аж потріскує. Як сідала, то ми всі так і завмерли; впаде — не впаде? Стілець, слава богу, витримав — не розламався.
Налив тато з пляшок: чоловікам із тітчиної, жінкам — вже із нашої, онукам — лимонаду, потягся чаркою до тітки:
— З приїздом вас, Ганно Степанівно!
Хильнув і одразу ж за хліб ухопився — занюхати.
— З чого ви її гнали?
— Та вже ж не з роси! — відповіла весело тітка. — Тож будьте здорові й щасливі, щоб вашу хату лихо минало, щоб жили у достатках! — Пила, мов цілувалася з чаркою. — Та й наливка ж смачна! Це ти, Валю, робила?
— То у нас тато. Він у нас на всі руки майстер.
— Отакий же був і мій чоловік, — похвалилася тітка. — За що було не візьметься — аж горить…
Випили за світлу пам’ять тітчиного чоловіка. І за нашу маму випили. Поїли, погомоніли та й незчулися, як і вечір заліг: спати пора, бо тітка ж натомилася з дороги.
— Такі смалії в тому поїзді їхали, що й вікон не видно було. Ви, бачу, не курите? — повернулася до тата.
— Курю. Тільки після того, як вип’ю.