— Ліно!.. Ліно!..
Мав поділитися радістю — негайно, секунди не гаючи.
Дружина не обізвалася. Може, вийшла надвір? A може, на кухні? Певно ж, на кухні — готує сніданок. Щоб потім, обережно прочиняючи двері, заглядати щохвилини: прокинувся? Не прокинувся? Накапати ліків, нагодувати…
«Не вийде, голубонько!.. Не встерегла, прогавила!..»
Він розсміявся уголос, уявивши, яке в неї буде лице, і в зовсім уже пустотливому настрої вийшов із спальні. Не взяв навіть ціпка. «К бісу ціпок!.. Інвалід?.. Я вам ще покажу інваліда!..»
— Ліно, ти тут?
— Боже, що сталося?
Дружина, як стояла біля плити, так і завмерла. Василь Гнатович не появлявся на кухні відтоді, як його забрали в лікарню. Та й не прокидався так рано: засинав десь о другій, о третій, іноді перших півнів стрічав, то й спав до полудня.
Дивилась налякано, і її велике лице повнилося звичною тривогою за нього.
— Нічого не сталося, — заспокоював дружину Василь Гнатович: в ньому все ще іскрилося, все ще всміхалось, тон усміх мимоволі одбивавсь на обличчі. Не витримав, як дитина, похвалився: — Ти знаєш, я сьогодні вперше відчув себе здоровим! От ходжу без ціпка… І голова не йде обертом…
Дивився на Ліну, чекаючи, що дружина теж зрадіє, засміється, чи що, а вона раптом заплакала. Затремтіла обличчям, сльози з очей так і ринули. І чи не вперше подумав Василь Гнатович… ні, не подумав — серцем відчув, яка вона змучена. Вперше помітив і сиві пасма, і зморшки навколо вицвілих вуст, і кофту пом’яту, давно, мабуть, неміняну, — та кофта найбільше вразила Василя Гнатовича. Адже Ліна була чепурухою: зодягалася щодня — мов у гості збиралась.
— Нічого, Васю, нічого, — говорила вона, коли Василь Гнатович, пронизаний жалем, взявся її утішати: оце добре! Тут радіти треба — не плакати! — Це так… Це зараз пройде… — І всміхалась крізь сльози, й витирала долонею мокре обличчя. — Хіба ти не знаєш жінок?.. — Їй уже й незручно було за раптові ці сльози. — Іди краще полеж. Поки я сніданок зготую.
— Як?! — обурився жартома Василь Гнатович. Вона його знову вкладає? Мало він намучився в тому остогидлому ліжку? Мало її вимучив?.. Ні, голубонько, більше не діждешся! От він візьме та й затанцює…
— Танцюй, Васю, танцюй. Тільки не тут, не на кухні.
Вийшовши з кухні, Василь Гнатович замало не перекинув бідончик, що стояв під дверима. Одразу ж упізнав цю посудину: дружина носила в ній молоко і нині, либонь, зібралася, бач, і карбованець зверху поклала, — жаль до дружини, яка ніколи б отак не поставила на підлогу чисту посудину, знову пронизав Василя Гнатовича, він відчував якусь провину перед нею: «Запоралась, бідолашна, коло мене!» Нахилився обережно — все ще боявся, що ось-ось попливе перед очима, підняв бідончик, щоб поставити на стільця, та й укляк од раптової думки: а чому б йому самому не сходити по молоко? Це ж майже поруч, триста метрів, не більше, то він що — не дійде? Дійде, їй-богу ж, дійде, тільки треба взяти ціпок, з ціпком усе ж надійніше.
Тихенько, щоб не почула дружина, повернувся до спальні. «Ото буде здивована!» Наперед вирішив, з молоком повернувшись, поставити бідон знов під дверима. Ціпок не стояв коло ліжка — лежав на підлозі. Василь Гнатович різко нагнувся і ледве не впав: гойднулася перед очима підлога, нудотний клубок підкотився під горло. Судомно вчепившись у бильце ліжка, Василь Гнатович стояв, не розгинаючись, чекаючи гострого болю в шлунку, що завжди в таку мить з’являвся, але болю не було, неспокійно тільки щось ворухнулося, і він обережно, сантиметр за сантиметром, розігнувся. Огидно тремтіли ноги, пливла, гойдаючись, кімната. Щоб не впасти, Василь Гнатович примостився на ліжко. Витер долонею враз змокріле чоло. В голові шуміло, дзвеніло, в скроні гаряче било, стіни все ще погойдувались, і пливло, пливло кудись набік осяяне сонцем вікно.
Дотанцювався!
І такий відчай охопив Василя Гнатовича, що хоч падай і криком кричи!..
Однак ішлося таки на одужання, з кожним ранком він почував себе краще й краще і хоч після того випадку не ризикував появлятись на вулиці, у двір усе ж вийшов спершу з дружиною, а потім і сам. Свіже повітря прямо-таки вливало сили в нього, з’явився апетит, Василь Гнатович уже з нетерпінням чекав, коли дружина покличе його їсти, а він їв що дві години, невеликими порціями. І лікар уже не дратував його своїм виглядом здорової людини, своєю смагою бадьорою. Навпаки: дивлячись на нього, Василь Гнатович думав, що й він таким буде… ну, не зовсім таким, роки не ті, та ще на додачу й хвороба, але що йде на видужання, відчував усім тілом. То було відчуття світле та радісне, довколишній світ, поки що обмежений будинком і двориком, знову одкривався для нього. Василь Гнатович жадібно вбирав у себе найменшу дрібницю, на яку не звертав колись уваги: кожен листочок на деревцях молоденьких, кожен паросток, що витикався на клумбах, і якийсь аж просвітлений повертався з двору. Полежати, перепочити — навіть ліжко не дратувало його, а ліки, які він вживав, не тхнули так осоружно.
Двічі провідав сусід по котеджу (половина — Загуркова, половина — сусіда) Прокіп Дмитрович Кліпчепко, головний бухгалтер, фінансовий бог, про якого директор завжди казав: «Ми за твоєю спиною, як за кам’яною стіною!» Спина в нього й справді була широчезна, спина штангіста, борця, а не бухгалтера, і якби не черевце й підборіддя подвоєне, то хоч одразу ж на ринг. Заходив, сідав, одхекуючись, витирав величезною хусткою завжди мокре обличчя, розповідав найсвіжіші новини: все про завод, окрім заводу, сусіда ніщо не цікавило, а Василь Гнатович жадібно слухав його, і розпитував, і сміявся по-дитячому щиро з найменшого дотепу.
В останні відвідини Кліпченко похвалився, що знайшов-таки надійний засіб позбавитись зайвої ваги: біг підтюпцем — чули?
— Невже бігаєте? — спитав Василь Гнатович.
— Бігаю… Щосуботи й неділі.
— І багато вже скинули?
— П’ятдесят п’ять грамів.
«В аптеці зважувались?» — хотів запитати Загурко, та вчасно прикусив язика: сусід міг образитись.
— Підтюпцем — уявляєш картину! — сміявся до Ліни. І дружина сміялася, вона помолодшала немов, дивлячись на чоловіка, якому з кожним днем ставало все краще.
Тож ішлося на одужання, і одного травневого ранку, такого ж ясного та гожого, Василь Гнатович вирушив по молоко. Довелося, щоправда, витримати бій з дружиною, яка спершу не хотіла й слухати, щоб він кудись ішов, а потім казала, що вони сходять удвох, але Василь Гнатович таки наполіг на своєму і, підхопивши бідончик, веселенько вийшов на вулицю.
І вулиця здалася йому не такою, як завжди: вона наче вирядилась, готуючись до якогось свята. Червоні котеджі, блакитні парканчики, соковита по-весняному зелень, барвисті килими квітників — все це милувало око, приносило втіху. Василь Гнатович дивився й не міг надивитись, йому не вірилося, що колись, ще до хвороби, до операції, він міг байдуже проходити повз всю оцю красу. Подумав, що отак можна й померти, не побачивши нічого, отак і життя можна прожити, у дрібницях, у клопотах, і якою ж сліпою може бути людина, скільки вона втрачає через сліпоту! Василь Гнатович дивився на річку, на луг, на ліс і теж наче вперше те бачив, хоч тут же народився й виріс, в отій річці купався з року в рік, по тому он лугові бігав, а в ліс ходив по гриби та суниці. Василь Гнатович подумав, що не купався в річці вже років з двадцять, якщо не більше… Ні, купався, бувало, кілька разів на маївку, після добрячої випивки, коли чоловіки стрибали один поперед одного з кручі, а жінки кричали, щоб не робили того, бо, дивись, ще втопляться. Василь Гнатович теж стрибав, коли був молодий та рядовий, а потім тільки дивився: що роки, а що й посада — якось уже несолідно. Ну, стрибати він і зараз не став би, але поніжитись на пісочку, на ласкавій травиці, ввійти в теплу воду — курорту не треба!..