«Господи, а молоко!» — здалося, що стояв, завмерши, хтозна й поки. Повернув до ятки (триста метрів, не більше) і одразу ж побачив чотирьох чоловіків у спортивному, що підтюпцем наближались до нього. Упізнав попереду директора, його трудно було не впізнати, лише Полотуха отак бігти й міг: енергійно, напористо, мов когось обганяючи, а позаду вистрибувала суха постать головного інженера… Цьому чого бігати? — самі ж маслаки!.. А от біжить, не одстає від директора, гострими колінами щосили вимахуючи… Мовби хоче піддіти під сідницю директора і щоразу лякається… А ще позаду — Загурків сусіда, головбух, тупоче, аж котеджі здригаються, затуля своєю широчезною спиною майже всю вулицю. І того, що останнім біжить, затуляє: підстрибує тільки то з-за правого бухгалтерського плеча, то з-за лівого жовта в’язана шапочка з червоною китицею. Коли підбігли і головбух зупинився, одсапуючись, хусткою білою вимахуючи, наче збирався здаватись в полон, упізнав Загурко й останнього, упізнав і не міг втриматись од усміху: кумеднішої постаті й не придумати. Яскраво-червоні штани, якась сорочечка куценька, дитяча шапочка на круглій, наче кавун, голові. Так міг зодягнутися тільки Буздє, ось він і вигукнув, Василя Гнатовича вгледівши:
— Фізкульт-привєт! Ря! Ря! Ря! — зірвав з голови шапочку, помахав енергійно, вітаючись.
Всі розсміялися, не боячись, що Буздє може образитись: він любив смішити людей, в цьому, здається, вбачав сенс своєї трудової діяльності.
— Як справи? — привітався директор. Потиск руки енергійний, чіпкий, світлі очі так і вхопили Загурка.
— Та як мої справи… — відповів знічено Василь Гнатович; він завжди трохи губився перед Полотухою. — От… поправляюсь потроху…
— Ліки є?.. Ескулап відвідує?.. Чого немає — кажи!.. Дістанемо!.. Одужуй швидше — разом бігати будемо! — І вже нетерпляче до супутників: — Побігли!
Нахилився, рвонув уперед, а за ним, підкидаючи гострі коліна, головним інженер, Прокіп Дмитрович протупотів бегемотом, позаду — Буздє.
— Кнопка, вперьод! — Лише зараз помітив Загурко крихітну собачку: дзявкнула дзвінко, кинулася з усіх ніг за господарем. Буздє не інакше її і завів навмисне для оцієї ранкової вправи. І обоє вони були прекумедні: повний, жирком налитий Буздє в неймовірному своєму костюмі й крихітна Кнопка.
Василь Гнатович посміявся услід: ну й Буздє, з цим не знудьгуєшся! — і на душі йому стало ще веселіше. «А що, буду бігати! — подумав задиристо. — Костюм спортивний куплю, кеди — і щоранку на свіже повітря!»
Біля ятки вже зібралася черга. Чималенька, душ тридцять, не менше, в основному жінки та кілька пенсіонерів: ну, цим тільки й лишилося, що по чергах вистоювати, — і всі, звісно, квапляться, всім ніколи, тому й пильнують, щоб ніхто не взяв поза чергою. І хоч Василь Гнатович міг би скористатися тим, що він же ще не одужав, ось і ціпок в руці, та все ж не став пхатися наперед: зупинився в кінці черги, жартома запитав:
— Хто тут перший?
— Ось ми перші ззаду! — відповіли йому. — Ставайте за нами!
Василь Гнатович став за крайньою жінкою, сказав, аби щось сказати:
— А сонечко вже припікає! — Бо сонце й справді гріло по-літньому.
— Еге ж, припікає, — погодилася жінка. — Ще й молоко, гляди, скисне.
— Не встигне, — заперечила інша. — Не бачите, скільки підходить!
Люди й справді підходили: весна ж, молока стали завозити менше, прогавиш — сьорбай водичку; Василь Гнатович не встиг уперед і на кілька кроків просунутись, як за ним уже виросла черга, добре ж, що вийшов завчасно. Він оглянувся і одразу ж наткнувся на погляд жінки, яка стояла позаду, і той погляд різонув його, наче ножем.
Василь Гнатович похитнувся, наче його зненацька вдарили. Одвернувсь, зіперся на ціпок. «Що це?.. Хто вона?.. Ні, це мені здалося!..» — Хоч уже знав: не здалося, очі аж палахкотіли ненавистю, вони пекли його й зараз — у спину, в потилицю, він міг би напевно сказати, куди вона зараз дивиться… «Та ні, цього бути не може! — Василь Гнатович подумати не міг, щоб хтось його отак ненавидів… — Дурниця якась! Божевілля! Просто жінка чимось знервована… На когось, може, розсердилась, а мені здалося… — заспокоював себе, але погляд пік та й пік йому спину. — Це хвороба… Й досі хвороба… Ху ти, що вона може зробити з людиною!..» Василь Гнатович мусив-таки оглянутись — пересвідчитись, що то йому здалося, але боявся знову обпектися об ті очі.
Врешті, наважившись, оглянувся ще раз.
І знову, мовби на ніж, наткнувся на погляд жіночий.
Вона дивилась на нього поглядом того, хто розстрілює, — нещадно, незблимно, з такою жагучою ненавистю, що Василя Гнатовича так жаром і обдало, і він, не витримавши, одвернувся, але від того стало не легше: очі знову пекли йому спину. Вже не було сумніву, що той погляд не випадковий: жінка дивилася саме на нього, йому адресувала жагучу ненависть.
«Та що ж це таке?.. Господи, що ж це?!»
Лишатися в черзі вже не міг. Хвороба наче знову повернулась до нього, всередині заворушилося, зібгалося, стиснулось, перед очима попливло-попливло, затремтіли коліна. Боячись, що він от-от упаде, Василь Гнатович вийшов з черги, притулився до ятки: учепитися, обіпертись, перестояти — ні про що вже більше не думав, і тут йому в спину, у вуха ударив пронизливий, ненавистю загострений голос:
— Не давайте йому поза чергою!.. Звикли без черги!
Кричала та жінка: Василь Гнатович міг би заприсягтися, що тільки вона.
Хтось їй відповів, що навіщо кричати, не бачите хіба — людина ледь на ногах тримається.
— Прикидається, щоб без черги пролізти! — закричала жінка ще дужче.
— Та побійтеся бога — отаке на чоловіка казати!
Черга заворушилася, загаласувала, наче заведена, одні нападали на жінку, інші її підтримували, люди стьобали одне одного дошкульними словами, крику не жаліючи, — Василь Гнатович поспішив забратися геть.
Знову йшов вулицею — не йшов, а волікся. Опиравсь на ціпок, порожній бідончик бив його в ногу, а в спину штовхали сердиті голоси.
— От… — сказав Ліні. — Набрав молока…
І кинув порожній бідончик.
Дружина жахнулася, звісно:
— Що сталося, Васю?.. Та на тобі немає лиця!
Василь Гнатович, ні слова більше не сказавши, пройшов важко до спальні, як був у костюмі, упав на ліжко. Все у ньому застигло, не хотілося нікого бачити й чути, билося тільки одне: «За віщо?»
Дружина метушилася наполохано, наливала якісь ліки, і щоб тільки одчепитись од неї, Василь Гнатович випив, знову ліг, стуливши міцно повіки, а вона все допитувалася, що, може, він хоче заснути, наче не бачила, що він уже й очі заплющив, — врешті таки догадалася вийти, спасибі й на цьому, двері хоча б зачинила! Василь Гнатович із злістю подивився на одчинені двері, йому вже здавалося, що дружина те зробила навмисне, — о господи, й померти спокійно не дадуть! — але зачиняти двері не став, бо для цього треба було зводитись, а йому зараз хотілося одного: заплющити очі й померти. Зникнути з цього незатишного, злого, осоружного світу, де люди ненавидять одне одного. Він застогнав, пригадавши крик жінки й повні жагучої ненависті очі…
Хтось подзвонив (Василь Гнатович аж здригнувся), хтось прийшов, слава богу, не до нього, бо пішли одразу ж на кухню. І забули ж, звісно, причинити за собою двері. Їм аби язики почесати, а що людина хвора, те їх не обходить. Ну, нехай та, чужа, а Ліна… Невже вона не розуміє, що він прагне зараз лише одного: тиші й спокою?
Жінка торохтіла, Василь Гнатович упізнав її по голосу: дружина бухгалтера Таїсія Федорівна, така ж бодня з квашнею, як і її чоловік, все за серце хапається, бо хвора. А плескать язиком, бач, не хвора: Василь Гнатович ненавидів тепер усіх на світі жінок, а особливо оцю, Таїсію Федорівну.