Згодом, слава богу, пішла — щоб ти більше сюди й не верталася! А в дверях з’явилася дружина (вона таки його доконає сьогодні!):
— Васю, не спиш?
— Ні, — відповів непривітно.
— Ну, як тобі?
Підійшла, поклала на лоба долоню. Долоня прохолодна й приємна, але Василь Гнатович навіть цього не хотів од дружини: мотнув головою, скинув геть руку.
— Як ти себе почуваєш?
— Ніяк! — буркнув не дивлячись. «Ох, одстаньте від мене, дайте спокійно померти!»
— Чому ти мені не розповів?
— Що саме? — спитав роздратовано.
— Те, що сталося в черзі.
«Ага, таки принесла на хвості!» — подумав про дружину бухгалтера.
— Нічого було розповідати!.. І взагалі, дай мені спокій…
— Ось я піду й добре її вибатькую! — В голосі спокійної, завжди врівноваженої Ліни бринять гнівні нотки. — Як вона посміла?
— Не смій! Чуєш, не смій! — Бракувало, щоб дружина пішла сваритись. Потім запитав її вражено: — Ти її знаєш?
— Ще б не знати! — пирхнула сердито дружина. — Разом колись працювали… Соплячка, в підметки не годилася, а дерла носа, наче щось путнє. Ось я їй!..
— Не смій! — знову сказав Василь Гнатович. — Я забороняю, чуєш?
— Оце добре: вони нас ображатимуть, а нам і рот розтулити не можна!
— Образили ж не тебе — ти й не мішайся… Я сам якось раду дам…
Дружина, насуплена, вийшла, навіть двері цього разу причинить не забула, тиша врешті залягла в кімнаті, і від неї побілішали стіни, посизіли вікна. Загурко незчувсь, як заснув (мабуть, подіяли ліки, що наковтався), але краще б не спав: прокинувся весь мокрий од поту, липкого, бридкого, а голова розболілася, як на похмілля. Довго лежав, не в силі поворухнутись, потім примусив себе таки звестися, скинути костюм, краватку, сорочку, знайшов таблетку, розжував і ковтнув. Таблетка була гірка, як смертна кара, але Василь Гнатович навіть не скривився: стільки перепив-перековтав різної погані, що давно уже звик і до гіркого, й до пекучого. Знову ліг, заплющив очі, розслабився, чекаючи, поки вгамується біль.
Прочиняючи обережно двері, двічі заглядала дружина — Василь Гнатович обидва рази вдавав, що спить, і таки справді заснув, і це був важкий чорний сон, який несе не полегшення — втому. Йому снилося щось і не спилося, марилося й не марилось: щось розколошкане, каламутне, важке та гнітюче огортало його, засмоктувало в себе й душило, а він ніяк не міг вирватись: хотів проснутись і не прокидався. А коли нарешті прокинувся, то голова вже не боліла, але була важка та несвіжа, і все тіло розбите, і настрій такий, що хоч одразу в зашморг. Уже й не вставав, поїв прямо в ліжку, щоб тільки одчепилася дружина, чекав, щоб швидше скінчився цей день, а коли дочекався, коли й вечір минув, і Ліна, натомлена, лягла й одразу ж заснула, для нього настала ніч іще важча, ніж день, бо знову думав про жінку в черзі, знову чув її крик, бачив її очі, повні жагучої ненависті.
І ніяк не міг зрозуміти, за віщо вона його так ненавидить.
Міг би заприсягтися, що ніколи з нею не зустрічався.
А в підсвідомості, в найглухішому закутку якомусь ворушилося настирливо: таки десь зустрічався. Мусив зустрічатися, бо не може людина отак, ні з сього ні з того, зненавидіти іншу.
Вранці спитав дружину:
— Ти знаєш, де вона живе?
— Ти що, в гості до неї збираєшся?
— В гості.
Ліна одразу ж стала відмовляти: та забудь ти про це! Якась дурепа щось там сказала, а ти отак караєшся! Як усе брати до серця, той жити не можна! Але Василь Гнатович стояв на своєму: обов’язково мусить дізнатися, звідки така ненависть. Ну як вона не розуміє цього?
— Чи ти хочеш, щоб я швидше помер? Тоді давай, добивай!
Врешті Ліна здалася: розповіла, як пройти до будинку, в якому жила ота жінка.
— Давай я хоч проведу. — Боялася, певне, що він і не дійде.
— Не треба, я сам!
Вийшов роздратований: ну й ці жінки!
Було ще рано: Василь Гнатович і підхопився раніше, щоб застати ту жінку вдома. Щойно пройшов дощик: пустотливий, задиристий. Ні вітру, ні грому: процокотів кришталевим копитцем, лишив по собі паруючі дружно дахи, омитий асфальт хідників, прозорі й веселі озерця — в кожному по власному сонечку. І якийсь невсипущий малюк, босоногий, в коротеньких штанцях, високо задираючи ноги, б’є по озерцях, розлітаються навсібіч бризки гарячі, — вигляд у нього такий заклопотаний, наче бозна-яку важливу справу й виконує зараз людина. Якби це було вчора, Василь Гнатович обов’язково зупинився б спитати, що він ото робить (любив поговорити з дітьми), але зараз поспішав, боячись запізнитись.
Будиночок знайшов одразу ж. Колись, проходячи повз нього, він зупинявсь мимоволі. Та й трудно було не зупинитись: невеличкий, ошатний, стояв він на моріжку такий кокетливий, що й усміхнутись хотілося. Одразу ж видно було, що його будували не абияк, а з любов’ю великою — будували, немов малювали, і ось він стоїть, дзвінкий та веселий, світлими фарбами сяючи. Василь Гнатович постояв вагаючись, йому не вірилося, що ця жінка живе в такому будинкові (уже знав од дружини, що чоловік її півроку тому вмер, що вона живе з дочкою удвох. «Дочка доросла?» — «В першому класі, здається». — «То вона ще молода!» Досі думав, що мав справу з літньою жінкою). Василь Гнатович постояв вагаючись, уже й боячись наступної зустрічі й можливого крику, уже й думка майнула, чи не краще повернути назад, поки не пізно, та пригадав ніч минулу і скільки таких ночей ще чекатиме на нього, отим криком отруєних, — рішуче насупився й повернув до будинку.
Поки виліз на пагорб, став увесь мокрий. Спускався, мовби нічого, хвороба таки одступилася наче, а тепер знову огидна кволість, і в очах тьмяніє. Але перепочивати не став (здавалося, що весь виселок дивиться в спину), зайшов одразу ж у сіни.
Постукав у двері.
— Зайдіть!
Голос веселий, дзвінкий: Василеві Гнатовичу здалося, що він помилився адресою.
— Та заходьте ж! — гукнули ще веселіше.
Кімната була залита світлом, яскравим, нестримним, що лилося весело у вікна, — світло так і хлюпнуло в обличчя Загуркові, так і вдарило в очі, і він, осліплий, якусь мить нічого не бачив. А коли призвичаївся, то вгледів посеред кімнати, на барвистій доріжці, жінку в яскравому одязі, а поруч дівчинку в шкільній коричневій формі, з яскраво-червоним бантом на чорнявій голівці. Вони обоє, мабуть, щойно сміялися, сміх іще бринів їм у очах, тріпотів на вустах, на обернених до нього обличчях. Василь Гнатович кашлянув — так йому стало ніяково од думки, з чим він прийшов, а жінка якусь мить ще весело дивилась на нього. Та ось у неї враз стали холонути очі. Сміх іще тріпотів на молодих та червоних вустах, а холод уже стікав по обличчю, на нього мов тінь насувалася — щойно привітне, воно ставало замкнене й лихе.
— Чого вам? — спитала вороже: в кімнаті так і померкло.
Василь Гнатович переступив з ноги на ногу, обіперсь на ціпок: в нього знову загупало в скронях, а губи затіпались ображено.
— От, — мовив над силу, — ви вчора на мене кричали…
— Ну й кричала! — сказала з викликом жінка, голос її задзвенів. І Василь Гнатович, боячись, що вона знову зірветься на крик і повториться вчорашня жахлива сцена, десь у душі вже жалкував, що не послухався дружини… Василь Гнатович із докором, з жалем до себе, до своєї хвороби важкої спитав:
— За що?.. Що я вам такого зробив?
— Він ще й питає! — вигукнула жінка. Очі її знову аж різали Загурка — стільки було в них ненависті. — Він ще й питає!
— Мамо, хто це? — запитала дочка, пильно дивлячись на незнайомого дядька.
— Дядько — не бачиш! — відповіла жінка сердито.
— Дядько?.. Який?
— Той, що вбив нашого татка!
У дівчинки очі стали квадратні. Вчепилася щосили за материну спідницю, дивилась перелякано, а Василеві Гнатовичу знову здалося, що його вдарили в груди. Він убив?.. Він?.. Що ця божевільна каже дитині?!
— Кажу те, що є! Забирайтесь геть, нам треба в школу!
Випхала мало не в шию. Грюкнула дверима, аж струсонувся будинок, пройшла мимо, не дивлячись, тягнучи за руку дочку, яка оглядалась на дядька. Василь Гнатович все ще стояв, наче розіп’ятий на тому моріжку веселому, розгублено дивився вслід. «Я вбив?.. Я?..» Лише зараз дійшло, в чому його звинувачує ота розлючена жінка.