Він убив її чоловіка!.. Коли?.. Як?.. Що за безглуздя!..
Озирнувся, підсвідомо шукаючи свідків своєї непричетності до всього того, що сказала йому жінка.
Вулицею йшли люди, дехто здивовано, а дехто з насміхом, як здалося Загуркові, поглядав на нього, він подумав, скільки буде розмов, пересудів та здогадів, подумав про це і вийшов на вулицю. І тут уже по-справжньому пожалкував, що не послухався дружини: спускався мовби нічого, а рушив угору — одразу ж стало заходитися серце. І хоч опиравсь на ціпок, ноги підламувалися, з кожним кроком ставало важче: здавалося, що ось-ось упаде. Зупинився, хапаючи перекошеним ротом повітря. Слава богу, що хоч нікого не було поруч, ніхто не бачить, що з ним. «Нічого, нічого… Все минеться…» Пошукав очима лавку: присісти, відпочити, та лавки поблизу не було. Стояв, не зважуючись ступити вперед, хоч серце, здавалося, й утамувалося трохи, і хто зна, скільки б отак простояв, аби не машина, не директор, що сидів за кермом.
Упізнав машину одразу: червоний «Москвич» — єдиний отакого кольору на весь їхній виселок, і, ще не бачачи, хто за кермом, уже знав, що Полотуха: сам водив машину, з шофером їздив лише в Київ, у міністерство чи главк, а зараз котив, мабуть, на пристань — довідатись, чи пригнали баржі, бо річковики їх частенько підводили, і тоді доводилося розпочинати робочий день лайкою по телефону. Лаятися ж Данило Григорович умів, тут йому трудно було знайти конкурента: річковикам частенько доводилося вислуховувати таке, що й трубка розжарювалась. Зате баржі появлялися після кожної такої розмови, наче з мішка хто їх витрушував, і капітани буксирів щоразу цікавились:
— Ваш директор часом не боцманом був?
Тож «Москвич» котив донизу, аж курява слалася вслід, і Василь Гнатович одступив, щоб не потрапити під колеса, ще й одвернувся: не хотів, щоб Полотуха його впізнав, але хіба від таких очей можна сховатися? Гальма завищали мов недорізані, машина зупинилася.
— Гнатович?.. Ти що тут робиш?
— От… прогулятися вийшов… — сказав знічено Василь Гнатович. Світлі очі дивилися так незблимно й пильно, що Загуркові стало якось не по собі. — А тепер от не можу дійти…
Полотуха ще якусь мить не спускав з нього пильного погляду, потім глянув на годинник.
— Сідай!
— Та я вже якось сам…
— Сідай, сідай! — уже нетерпляче.
І Василь Гнатович — що лишалось робити? — поліз у машину.
Дивився збоку на енергійну, вперед націлену постать директора, з тоскною заздрістю думав: «От кого й хвороби не беруть!» Од Полотухи віяло незламним здоров’ям людини, яка зранку схопилася, мов на пружинах, зробила зарядку, прийняла холодний душ, розтерлася до червоної шкіри, поснідала смачно — зарядилась енергією на весь день, до самого вечора.
— Скоро видужаєш?
— Та от… потроху виборсуюсь.
— Видужуй — ти мені потрібний!
Зупинився навпроти котеджу:
— Ну, бувай! І якщо які ліки — кажи, не соромся.
Василь Гнатович став дякувати, але Полотуха його вже не слухав — нетерпляче шарпав ручку швидкостей. Газонув, покотив щодуху. Василь Гнатович дивився вслід і думав розчулено, що яка ж таки гарна людина Данило Григорович, бач, не проїхав мимо, підвіз і про ліки не забув — дістане, якщо будуть потрібні, з-під землі викопає. Вже раз було, коли він лежав у лікарні й професор сказав, що не завадило б швейцарські пілюлі. Дружина з ніг збилася, всі аптеки оббігала, обдзвонила всіх знайомих — безрезультатно. «Чому не сказали одразу?» — розсердився тоді Полотуха. В той же день і заніс, не сам, щоправда, дістав, не вистачало, щоб він і по аптеках мотався, а покликав Буздє й наказав не з’являтися без ліків. Василь Гнатович уже наступного дня ковтав швейцарські пілюлі…
— Сходив? — щойно переступив поріг, запитала дружина.
— Сходив, — буркнув Василь Гнатович: одразу ж пригадав повні ненависті очі жінки, оті її слова до дитини.
— Ну й що?
— Не застав.
— Я ж казала, що не застанеш.
— Нічого ти не казала! — вже зовсім роздратовано обірвав він дружину. На її обличчі одразу ж ліг вираз терплячої отієї покірності, що його найчастіше звик бачити Василь Гнатович.
— Ти, Васю, може, ляжеш?
— Одчепися, ради бога! Що ти од мене хочеш?
— Я, Васю, нічого… Думала, що ти натомився.
— Думала, думала!.. Поменше думати треба!
Василь Гнатович все ще бурчав, хоч Ліна й замовкла. Жалісливе мовчання дружини його теж дратувало, бо нагадувало, що він таки хворий. І Василь Гнатович, щоб не розпалитися зовсім, пішов до спальні.
Хоч був натомлений, в ліжко не ліг: знав, що дружина не витримає — загляне. Вона й справді заглянула, лагідно спитала:
— Тобі нічого не треба?
— Нічого!
Стояв до неї спиною, чекав, поки вона вийде.
— Піду готувати сніданок. Тобі ж скоро їсти.
Василь Гнатович вперто дивився у вікно, потім ліг на ліжко й думав про ту жінку, — не міг про неї не думати, хотів би — не міг! — і її останні до дитини слова, що він убив їхнього татка, палили свідомість.
Він убив?.. Він?.. Боже, що за безглуздя!..
Але не могла ж вона отак просто вигадати! Щось, мабуть, та було…
І за сніданком… яйце некруте, півсклянки чаю й ложечка сиру… за сніданком не витримав — спитав дружину:
— Як його прізвище?
— Чиє? — не зрозуміла одразу вона.
— Ну, того… Чоловіка твоєї знайомої… Що півроку тому помер…
— Здається, Валько. Я ж із нею й місяця не пропрацювала.
— Здається!.. Тобі все здається!
Прізвище йому не говорило нічого: на заводі було з десяток Вальків.
— А як його хоч звали, не запам’ятала?
— Якось кумедно, мов і не по-нашому. — Ліна аж лоба наморщила, пригадать намагаючись, — Ксаверій!
— Ксаверій? — Загуркова рука з ложечкою так і застигла.
— Ксаверій, еге ж! — закивала головою Ліна. — Наші ще кепкували: вибрала чоловіка, що натщесерце й не вимовиш…
Іще щось говорила дружина, але Василь Гнатович її вже не слухав: Ксаверій!.. Валько!.. Як він одразу не здогадався, що це міг бути тільки Валько!
— Од чого він помер? — запитав, щоб остаточно упевнитись.
— Щось із нирками в нього… Камінці, чи що… Ліг на операцію — під ножем і помер…
Камінці!.. Тепер не лишилося сумніву: це був той самий Валько! Він ще тоді здивувався: чоловік зовсім молодий, а обличчя жовте й брезкле.
— Не сплю вже яку ніч! — скаржився Загуркові. — Зовсім, прокляті, замучили! — і подав санаторно-курортну картку. — Ось на курорт, кажуть, їхати, буцім допоможе, а то, кажуть, під ніж…
Василь Гнатович пообіцяв, що путівку дістане: не вистачало ще різати! Знав уже, яка це тяжка операція: робили старшому братові. Півроку провалявся в лікарні. Лягав чоловіком, а вийшов — тінь од людини.
— Тільки на курорт! Про операцію й не думайте!
— Та поїду, якщо дістанете. Жінка живцем випихає із хати: їдь! Наче путівки на дорозі валяються…
— Нічого, дістанемо, — пообіцяв іще раз Загурко. — Зважайте, що путівка у вас у кишені.
Може, тому її вибивав цю путівку, як ще жодної не вибивав. Спеціально з’їздив у Київ, роздобув резолюцію профспілкового начальства найвищого: видати! Але й це ще не все. Довелося поповоювати у відділі, що відав путівками, — не було, відповідали, всі роздали, почекайте наступного кварталу. А хвороба чекатиме? А людина помре — на чиїй буде совісті? Сам себе не впізнавав — так брав за горлянку. Бюрократи, чорнильні лоби, за папірцями людини живої не бачать! Пообіцяли нарешті: дамо. Дамо, тільки одчепися! Де ти і взявся такий?.. Кудись подзвонили при ньому, когось ублагали повернути путівку («Дві дамо замість однієї!.. Дві!..»). Умовили. «Сьогодні п’ятниця? В понеділок і вишлемо. Або найпізніше — у вівторок».
Повернувшись із Києва, Василь Гнатович розшукав одразу ж Валька, сказав йому весело:
— Ну, Валько, готуй чемодани: на тому тижні буде путівка!
У Валька й обличчя освітилося.
Ще ніколи не було, здається, так хороше на душі в Загурка, як того дня. Весь час бачив вдячні очі Валька.