Навіть дружина помітила:
— Що це з тобою?
— А що?
— Та якийсь ти сьогодні на себе не схожий. Мовби засватаний.
— Засватаний, Ліночко, сам себе і посватав! — Обійняв дружину за плечі, зблизька в очі заглянув: милі, хороші, найрідніші в світі. — Хочеш, підемо сьогодні в кіно?
В дружини обличчя стало враз таке налякане, наче він запропонував їй стрибнути в прірву.
— Ой, картопля горить!
Вирвалась, побігла прожогом на кухню.
«Ну, жінки!» — посміювався добродушно Загурко: святкове почуття все не проходило.
А потім сталося таке, що краще не згадувати!..
Але спогади стояли, понурі, в головах, чатували на нього, і годі од них одв’язатися…
Путівка прийшла аж у п’ятницю. Василь Гнатович хотів одразу ж покликати Валька, але тут подзвонив директор.
— Зайди!
І Загурко з уже розпечатаним конвертом побіг до директора: Полотуха чекати не любив, коли хто запізнювався, одсилав найчастіше назад: «Можеш іти, мені ти вже не потрібний!» І після того довго не помічав. Не викликав, не вітався — наче й не було на світі такого. Місце порожнє і квит…
— У себе? — спитав секретарку. Спитав за звичкою — щойно ж дзвонив.
Секретарка — молоде, розфуфирене, наманікюрене й напедикюрене (тьху, слово яке!), в штанцях в обтяжечку і в кофті з газети, що ледь пупок прикривала, — головного бухгалтера улюблена донечка, не попала в інститут, тепер стаж заробляє… Інженер колись буде, прости мене господи!.. Секретарка, не одриваючи трубки од вуха, війнула на Загурка довжелезними, чорті й з чого зробленими віями: у себе, мовляв, і знову защебетала в трубку, і слова у неї були якісь аж не людські — пташині слова. «І вродиться ж отаке!» Василь Гнатович, який пишався своїм сином єдиним: працює у вузі, захистив кандидатську, одружився з дівчиною теж серйозною та вченою, — Загурко перед нею ніяковів трохи, коли вони приїжджали в гості: строга зачіска, окуляри, костюм, і жодного сліду косметики на молодому обличчі, — Василь Гнатович аж пожалів зараз головного бухгалтера, що його невідомо за які гріхи покарано розмальованою оцією бідою.
— Ти, Нелю, спідницю б собі людську пошила, — не витримав. — Бо те, що маєш, усі бачать!
Неля й бровою не повела — продовжувала свій щебет пташиний.
Загурко похитав головою, відчинив високі двері:
— Можна, Даниле Григоровичу?
— А, Гнатович, заходь! Ти саме нам і потрібен. — Мовби щойно й покликав Загурка до себе.
Був не один: біля величезного письмового столу сидів скромно Буздє. «Я людина маленька, що мені кажуть, те й робитиму», — говорив увесь його вигляд.
— От, полюбуйся! — насмішкувато кивнув на нього Полотуха. — Надумався йти у відпустку. Натрудивсь, бідолашний!
Буздє й не подумав образитись (цього за ним не водилося) — Буздє лише зблимнув.
— Ну, що накажеш робити?
Спитав мов з досадою, очі ж були не сердиті — веселі. Василь Гнатович, підробляючись під директора, відповів:
— Що ж, коли чоловік натрудився, то йому й відпочити не гріх.
— Так не хоче! — ляснув по столу долонею Данило Григорович. — Не хоче відпочивати по-людському, біс його бери!
— Мені б путівочку, — скромно озвався Буздє. — Отакусіньку. — І показав на мізинцеві, яку завбільшки він хоче путівку.
Директор засміявся, не міг утриматись од сміху й Загурко, — такий кумедний був зараз Буздє.
— То що, Гнатовичу, поможемо людині? — Буздє при цих словах Полотухи взяв капелюха, що лежав на колінах, простяг до Загурка з жалісливою міною: дайте — не минайте!
— От бачиш, як просить! — весело мовив директор.
Василь Гнатович одразу ж відчув себе ніяково: жодної путівки в запасі не мав. Ті, що одержали, давно вже використали, ліміти всі вичерпали. Доведеться перенести відпустку на наступний квартал.
— Помру, — жалісно скривився Буздє. — Помру до наступного кварталу!
А Полотуха сказав уже з досадою (не любив, коли найменше бажання його одразу ж не виконувалось):
— Та ти мені не пояснюй, що там у тебе! Нам путівка потрібна, а не твої пояснення.
Оте «нам» виключало будь-яку можливість відмови: помри, а дістань!
— Гаразд, — здався Загурко, — спробую з’їздити в Київ. — Йому аж тоскно стало при думці, що доведеться ще раз ходити в профспілку.
— Оцо інша мова! — знову повеселішав Полотуха. — Кланяйся в ноги та дякуй, що чоловік тебе пожалів.
Буздє схопився одразу ж, вклонився низенько, ще й капелюхом помахав у повітрі, мов підмітаючи перед Загурком підлогу. Василь Гнатович, однак, тієї гри не сприйняв: відчув раптову відразу до веселого цього чоловіка. Звівся, офіційно спитав:
— Я можу йти, Даниле Григоровичу?
— Можеш… Стривай, що то в тебе?
— Конверт… Надійшов щойно з Києва.
— А що в конверті?
— Тут… путівка… — признавсь неохоче Василь Гнатович. — Для тяжкохворого робітника…
— Ану, дай сюди!.. Давай, давай, не бійся, не з’їм! — узяв конверт, дістав путівку. — В Моршин?.. Ти бував у Моршині? — спитав у Буздє.
— Нікак нет, не доводилось!
— І я ще не був… Нирки… Печінка… Шлунково-кишковий тракт… — вивчав путівку директор. — Ну як, підходить? — знову звернувся до Буздє.
— Всьо подойдьоть! — бадьоро вигукнув той. — Тютілька в тютільку!
— От і гаразд — поїдеш у Моршин.
— Але ж, Даниле Григоровичу, путівка іншому видана! Валькова путівка! — спробував протестувати Загурко.
— Видана, та не надписана. Ти от його сюди і впишеш, — повернув путівку Загуркові. — А Валькові дістанемо іншу. Якщо в тебе не вийде, я сам підключуся…
— Але ж, Даниле Григоровичу…
— Отже, так і вирішили, — обірвав уже нетерпляче Полотуха. — Ідіть і заповнюйте!
І Василь Гнатович — що йому залишалось робити? — вийшов з кабінету. А за ним услід, на п’яти йому наступаючи, — Буздє.
Василь Гнатович сів за профспілковий свій столик, посовав чорнильницю, взяв ручку, знову поклав; перед очима все стояло обличчя Валька, радісний спалах отой, коли довідався про путівку. Що він тепер скаже Валькові?.. На те, що пощастить одразу ж дістати другу путівку, надій було мало.
— Не знаю, що й казати Валькові, — звернувся до Буздє: може, цей зрозуміє — відмовиться. Совість же якась повинна бути в людини! — Чи й доживе, поки другу путівку дістанемо… — Слова насилу ліпилися докупи. Загуркові здавалося, що він мимрить щось нерозбірливе та непереконливе, і від того хвилювався все більше. — В нього ж тільки й була надія, що на путівку… А тепер — ось… Треба відмовляти людині…
Буздє не заперечував, але й не підтакував. Буздє просто сидів навпроти, й мовчав, і дивився так блакитно та світло, що всі слова Загуркові зникали безслідно в блакитній отій порожнечі. Лише ніжно-рожева й гладенька, як у молочного поросяти, шкіра, що обпинала кругле обличчя Буздє, порожевіла ніби ще більше, та й то, мабуть, здалося Загуркові. І, розуміючи, що не поможуть ні вмовляння, ні докори, що совість у Буздє, якщо вона й є, захована хтозна і в якому закапелку, Василь Гнатович все ще говорив, говорив, говорив, і совав туди-сюди чорнильницю, і то брав, то назад клав ручку.
Потім виписав путівку і печатку поставив — все чин чином, все, як годиться, — не побажав тільки відпочинку вдалого, — це було б над його сили. Буздє, путівку одержавши, гаряче і вдячно потиснув безвільну руку Загуркову, помахав капелюхом, наче стояв уже на приступку вагона, та й ушився пакувать чемодани. Загурко ж, повертаючись додому з роботи, благав усіх на світі богів, щоб хоч сьогодні не стрітися з Вальком.
Не зустрівся: тієї ж ночі відчув себе так зле, що його забрали в лікарню. А там безконечні аналізи, вистукування та вислуховування, рентгени й кардіограми, консиліуми й ще консиліуми, й щоразу все більше стривожене обличчя дружини. І нарешті — складна операція, після якої Василь Гнатович не один день був на межі життя й смерті, в реанімації, а потім важке й довге одужання і нелегке звикання до укороченого на дві третини шлунка, до того, що йому вже не судилося їсти, як кожній нормальній людині, а приймати їжу, мов ліки, невеликими порціями, в певні години, до страшенно схудлого тіла, до пілюль, крапель, мікстур, які йому вже пити до самої смерті, — не дивно, що Василь Гнатович про Валька і забув, а якщо коли й згадував, то як про таке щось далеке й несуттєве поруч із своєю страшною хворобою, що не варто було про це й думати.