А Валько, виявляється, так і не діждався путівки. Валько ліг на операційний стіл та на тому столі й помер… Василь Гнатович застогнав, уявивши, яку образу поніс на нього Валько, і слова його дружини не здавалися тепер йому такими вже несправедливими.
Як переконати оту жінку, що операцію, мабуть, все одно довелося б робити? А може, й не довелося б? Може, курорт і допоміг би камінців тих позбавитись? І чоловік лишився б живий…
А директор?.. Він же пообіцяв роздобути путівку! Не дістав чи не схотів?
А він же нічого не знав: сам гойдався між смертю й життям.
Якби ж не хвороба! Не оця проклята хвороба! Він розбився б, а дістав би путівку Валькові!
Заснув Василь Гнатович, коли почало сіріти, отож на ранок ледве звівся.
Поснідавши (це був перший сніданок, а потім і другий, і третій — пташиними порціями, — як йому все це набридло!), Василь Гнатович змусив себе вийти надвір.
Було свіжо, сонце ще не встигло прогріти повітря і росу поспивати не встигло — довкола все аж іскрилося: мільярди вогнів, мільярди відбитих світів, небо ж високе та чисте, блакитне до щему в очах, — Василь Гнатович раптом відчув себе маленькою, беззахисною, скривдженою навіки дитиною, — за віщо? навіщо? — задихнувся од внутрішніх сліз, од крику німого, од гострого жалю за оцією красою, яка незабаром перестане існувати для нього. Задихнувся, учепивсь, щоб не впасти, в стовпець, який підпирав дашок ганку, і дививсь, дививсь, наче востаннє, на сонний ще виселок, на тиху річку внизу і на луг з його верболозами, буйнотрав’ям, озерцями, на ліс, що зеленів до самого обрію.
Довго так стояв чи недовго, не міг би сказати, бо зненацька — він аж здригнувся — залунало тупотіння та хекання, і по той бік паркану появився директор, а за ним, мов до нього пришиті, головний інженер, головбух і Буздє з собачкою. Директор, як завжди, біг легко і навально, від його спортивної постаті віяло спритністю й силою, головний інженер підкидав свої гострі маслакуваті коліна так запопадливо, наче цілився щоразу в чиюсь високу сідницю, головбух, облитий весь потом, пихкотів і сопів, а за його широким плечем колихалося місяцем кругле обличчя Буздє. Він перший побачив Загурка і весело вигукнув, не зупиняючись: «Фізкульт-привєт! Ря! Ря! Ря!» — навіть руки підняв у вітанні спортивному, але Василь Гнатович не усміхнувся у відповідь, бо одразу ж згадав путівку, Валька і Валькову дружину. Василь Гнатович дивився услід добре вгодованій, налитій ніжним підшкірним сальцем постаті в нарочито кумедному спортивному костюмі, на Кнопку, яка бігла за своїм огрядним хазяїном, і все те: і костюм, і собачка, схожа на мишу, — все те не здавалося йому зараз смішним, а дратувало, і він дивувався, як директор може терпіти такого. Як не бачить усієї фальші в поведінці Буздє, отієї нарочитості, що так і різала очі?
Думки ці були неприємні тим, що Буздє до випадку з путівкою подобався й Загуркові: веселий, компанійський, послужливий, не встигнеш щось попросити, як він уже вигукує бадьоро: «Буздє!» тобто «будет здєлано», — Буздє чи то навмисне, чи то вже за давньою звичкою розмовляв таким суржиком, таким покручем слів українсько-російських, що мова його мимоволі викликала усміх у присутніх. Особливо охоче вигукував він своє знамените «Буздє», коли до нього зверталися директор чи головний інженер, головбух чи Загурко, — тут він уже зробить усе, що його тільки попросять. Міг дістати що завгодно і скільки завгодно, яке б воно не було дефіцитне: кожушки, чобітки ультрамодні жіночі, шапки пижикові, меблі та килими, французькі плити-комбайни і німецькі унітази рожеві, — блакитні очиці його щоразу сяяли втіхою, що отак зміг прислужитися.
Загурко його і на роботу приймав; окрім того, що тягнув фабзавкомівського воза, завідував кадрами, а тут директор вибив у міністерстві ставку експедитора. На експедитора ж, звісно, кого завгодно не візьмеш, експедитор повинен бути людиною битою й тертою, і Загурко попообдзвонював знайомих, поки один відповів, що є такий чоловік, і при цьому чомусь розсміявся.
— Чого смієшся? — спитав підозріло Загурко.
— Та так… Дуже ж бо він веселий!
Ну, веселий, це не біда, веселий, може, на цю посаду й потрібен, людина, коли її розсмішиш, одразу ж стає добрішою, — отак і появився Буздє на цегельному заводі: веселий чолов’яга, радий усім догодити, особливо ж начальству.
З директором Буздє зійшовся після одного випадку.
П’ять років тому, на Травневі, Василь Гнатович затіяв поїздку в Карпати. До першого й другого травня доточилося ще два вихідні: день — туди, день — назад, лишалося два дні уже там — Мукачеве, Ужгород, Косів, полонини й гори, колиби, отари, трембіти, — все це, з дитинства знайоме з Франка та Коцюбинського, спливло враз у пам’яті, й охочих записалося на два повні автобуси. Автобуси зголосився дістати Буздє: довідався, що й директор збирається їхати, і таки пригнав два місткі ЛАЗи, так що місця всім вистачило, ніхто не стояв. Директор не поїхав, щоправда, щось завадило, — послав замість себе дружину. Віра Павлівна, дама пишна й поважна, сіла, як і годилося, в першому автобусі, на першому місці, і якось вийшло так, що Буздє опинився коло неї і вже не одходив протягом усієї поїздки. Вибігав на кожній зупинці, носив морозиво й воду — для Віри Павлівни, звісно ж, а коли зупинилися обідати, він їй і ручку подав, і стільчик виніс, щоб директорша не сіла часом на землю та не застудилася. І вже в Карпатах Буздє, власне, Карпат і не бачив. Точніше, бачив: і гори, й смереки, і потічки, дзвінкі та веселі, й колиби, й гуцулів, але лише як фон для Віри Павлівни. Усі: ах! та ох! Буздє ж за фотоапарат та до Віри Павлівни: «Станьте, шановна Віро Павлівно, отут… Ні, краще тут… Тут ви ефектніший матимете вигляд…» Одскочить, присяде — клац-клац! «Спасибі, Віро Павлівно, мерсі!» І так упродовж усієї поїздки.
Повернувшись додому, перший фото і надрукував: з директоршею всі до одного. З’їздив до Києва, замовив великий альбом у пишній оправі сап’яновій, ще й пластинка бронзова з написом: «Шановна Віра Павлівна Полотуха во время свого пребывания на горах Карпатах», та всі фото туди і повклеював. І художника якогось знайшов: на кожній сторінці — краєвиди Карпат акварельними фарбами. Гори, потічки, смереки та полонини. Альбом — хоч на виставку, Василь Гнатович так і сказав, цей витвір побачивши:
— Хоч у музей оддавай!
Буздє, однак, альбом у музей не оддав — немає дурних, а, неділі діждавшись, урочисто одніс Вірі Павлівні. Од щирого, так би мовити, серця.
Що казала розчулена Віра Павлівна, як дякувала, лишилося для всіх таємницею: Буздє скромно мовчав, Віра Павлівна теж не розповідала нікому. Відомо було тільки одне: Буздє запросили на обід — честь, якої досі не зажив жоден з містечкових, і на обіді тому він так зумів насмішити директора, що відтоді став у нього своєю людиною. Чи рибу ловити збиралися, чи в ліс на шашлик — Полотуха вже й не уявляв святкових цих заходів без найактивнішої участі Буздє. Бо вмів чоловік і юшку архієрейську зварити, і шашлик по-кавказькому, й анекдот розповісти до ладу, а взимку якоюсь особливою маззю змазувати лижви директора: ковзали, наче по маслу. Директор тільки паличками: тирк-тирк, а Буздє попереду — дорогу торує. Прокладав лижню, як бульдозер, сил не жаліючи, а коли траплялася гірка, то перший же з гірки тієї і скочувався: розставляв руки-ноги, нахилявся вперед: «Ех, прокачусь!» — і кидавсь донизу. Бувало, що й з’їжджав до кінця, а частіше падав, але й упасти вмів так, що всі аж за животи хапалися, на нього дивлячись.
І вже Буздє став набирати силу, вже дехто сміється, сміється, та й оглянеться, бо хто найчастіше буває в кабінеті директора? Хто, єдиний, майже щонеділі обідає в нього? А хто супроводжує Віру Павлівну, коли вона вибирається заводською машиною в Київ: по магазинах пройтися, в ательє нову сукню замовити? Отож-то й воно!
Про все оце думав Василь Гнатович, стоячи на ганку. Лакуза! Попихач директорський! «А ти? — ворухнулася думка єхидненька. — Хто путівку — й не писнувши — оддав?» Зморщився болісно, пригадавши, як мимрив про те, що путівка належить Валькові, і як слова його зникали безслідно в порожніх очах Буздє. Ще й ручкою помахав на прощання. Той жест чомусь здався особливо образливим, Василю Гнатовичу й щелепи звело — так зараз ненавидів Буздє. І так бридко, так тоскно стало на душі в Загурка, що йому вже немилий був ні оцей ранок веселий, ні краєвид, з дитинства знайомий.