— Я вже якось сам. Ти краще сніданок готуй. — Дружина його дратувала, волів лишитися сам.
Ліна вийшла нарешті, Василь Гнатович дістав кулькову ручку, провів на папері. На білій поверхні лишився ледь видимий слід, паста, мабуть, загусла, — Василь Гнатович черкав і черкав, поки подер папір, і вже за сніданком спитав дружину:
— В крамницю не йтимеш?
— Йтиму. А що?
— Купи стержні до ручки. Тільки попробуй, чи пишуть. — Міг би піти сам, це не так уже й далеко, але при одній лише думці, що він зможе зустріти Полотуху або Буздє, його пересмикнуло. Сьогодні знову протупотіли під вікнами: «спортсмени», п’ятолизи нещасні!
Слухаючи той тупіт, пригадав Василь Гнатович, як два роки тому чи, може, й раніше допомагав купувати головбухові черв’яки коло мосту через Дніпро. Полотуха тоді саме став рибалити, бо десь вичитав, що так ніщо не зміцнює нервову систему, як година чи дві, проведені коло річки з вудкою. Полотуха вставав щосуботи й щонеділі ще затемна, і вони всі схоплювались, боячись запізнитися, всі до одного схоплювалися: й головний інженер, і головбух, і він, Загурко, не кажучи вже про Буздє, і гибіли щосуботи та щонеділі над річкою, нервові системи свої загартовуючи. І Кліпченко, головбух, який риби терпіти не міг, радів найголосніше, коли висмикував окунця там чи пліточку.
Йому ж і перепало найбільше.
Якось серед тижня вони вдвох поїхали до міста: Кліпченко — в банк, Загурко — в управління. Домовилися зустрітися на Хрещатику, біля метро, щоб разом повертатися додому. Зустрілися, спустились по ескалатору, і тут Кліпченко пригадав, що директор доручив йому купити черв’яків. Та не простих, дощових, що їх можна було накопати на городі вдома, а «веселих хлоп’ят» — таких собі хробачків, які невпинно ворушаться: видовище не для людей з нервами слабкими, особливо коли тих «хлоп’ят» повен таз. Кліпченко ж на черв’яка й дивитися не міг, він і рибу ловив на жучків та на хліб, його корчило, коли бачив, як вправно директор насаджує на гачок черв’яка, — признався якось Загуркові, що його ще в дитинстві старші хлопці нагодували черв’яками. Набрали пригорщу та й натовкли повен рот.
— Василю Гнатовичу, голубчику, купуйте вже ви! — просив у вагоні.
Вийшли з метро, спустились до води. Береги тоді ще не були закуті в граніт, і коло води, на піщаному березі, під густими кущами верболозу юрмився базар — рай для рибалок. Що тут тільки не продавалося: вудлища, гачки, волосінь, струни сталеві й мініатюрні дзвіночки, грузила — все, що потрібне було для рибалок, несли сюди й продавали, звісно, по ціні значно вищій, аніж державна. Бо — «це вам не фабричне, а штучне: не підведе й не порветься!» Та ще й до того ж останнє слово риболовецької техніки. Але не коло того начиння товклося найбільше народу, не до нього поспішали рибалки, а до тих, що сиділи коло самої води, — черв’якових магнатів, хробакових рокфеллерів. Рибалки їх знали в лице й по імені, а декого шанобливо називали тільки по батькові й розповідали про них легенди: що й черв’яки в них якісь особливі, біс його зна, на чому й вигодувані, — риба клює мов божевільна, не встигнеш і гачка опустити у воду, а вже отакий в’язь чи лящищо. І, звісно ж, до тих, що по батькові, товклося найбільше народу.
Василь Гнатович не попхався в натовп — підвів головбуха до чоловіка, що сидів під верболозом. Чоловік, балакучий, веселий, з носом-перчиною, дихнув їм назустріч таким, аж закусить захотілося, вправно став набирати порцію «веселих хлоп’ят», ще й вихваляти:
— Та черв’ячки ж!.. Сам би їв, аби не дорогі!..
Кліпченка одразу ж і занудило: очі його побіліли, а рот розтулився й стулився, мов у рибини, яку витягли з води на повітря.
— Потримайте! — простогнав до Загурка, і не встиг Василь Гнатович підхопити портфель, як головбух метнувся в кущі.
Коли їхали додому, намагався тримати портфель од себе подалі.
Василь Гнатович пригадав цей випадок, пригадав і посміхнувся нехороше: не жалів ніскільки сусіда. Він уже знав, що мав робити: надумався протягом оцієї ще одної ночі безсонної. Та й учорашнього дня, коли повернувся, повний образи, з контори заводу. Чекав нетерпляче дружину.
Загурко зроду-віку не писав до редакції. Та й взагалі не любив писанини. Навіть листи писав неохоче: відкладав до останнього. Коли єдиний їх син ще служив у армії, на Далекому Сході, то дружина, було, попросить, щоб озвався хоч словом. «Ти ж написала, чого ще?» — сердився. І не тому, що був байдужий до свого одинака: сина любив і пишався ним дуже, але писати листи Василь Гнатович вважав справою зовсім несерйозною, навіть пустою. «Та чи ти за ним не скучаєш ніколи? — не раз докоряла дружина. — Чи тобі й розповісти вже синові нічого?» — «Скучаю, чого ж. От приїде, тоді все й розповім».
Син тепер навідувався якщо не щотижня, то двічі на місяць обов’язково. Але й тоді між батьком та сином не було ніяких розмов. «Ну як, сину, діла?» — «Та мовби, тату, нічого». І добре, і досить, і задоволені один одним. То в жінок роти не затуляються з ранку до вечора. Та й що од них ждати: сороки!
Тож Загурко не любив писати листи.
А тут довелося.
Довго сидів над чистим аркушем, не знаючи, з чого почати. Про що писати — знав, всю ніч про це думав, а от як почати — не знав.
— Ліно!.. Ліно!..
Ліна, як завжди, вбігла так, наче він помирав: відтоді, як Василь Гнатович захворів, переляк не сходив з її лиця.
— Що, Васю, що?
— Де наші газети?
— Та он же, на шафі! Дістати?
— Не треба, я сам. Іди вже на кухню! — бо Ліна все ще стояла в дверях: жалісливо дивилась на нього.
Василь Гнатович свіжі газети завжди окремо складав: ще до хвороби керував семінаром. І дружину привчив: поки чоловік не прочитає, не візьме нізащо. Бач, назбиралося скільки! «Треба б переглянути, відкласти, які потрібні, — звично, подумав. Й одразу ж скривився: — Навіщо? Одсемінарився, досить!»
Поклав газети на столик, став гортати. Ага, ось де:
«Дорога редакціє!» І в другому листі: «дорога», і в четвертому, п’ятому… Всім дорога, як біда припече. Що ж, так почнемо й ми…
Написав. А як далі писати, хоч убий, фрази скласти не міг. В голові все наче складалось до ладу, просилося на папір, а як тільки пробував написати, виходило чортзна-що! Рахітичні, недолугі слова, неоковирні звороти. Писав, перекреслював, знову писав і перекреслював знову, дер сердито папір, починав писати на чистому.
Ніколи не думав, що писати так трудно. Уявити не міг.
А тут ще дружина:
— Васю, їсти пора.
Кинув ручкою об стіл:
— Та що це таке — й попрацювати не дають!
Ліна й не подумала образитись:
— Давай я сюди принесу.
— Неси — хіба од тебе одчепишся!
І, п’ючи молоко, не витримав — поскаржився дружині:
— От: мучусь, мучусь — не виходить нічого! Наче лобом у стінку!
— Що ж ти тут пишеш? — Ліна нагнулася за зім’ятим аркушем, що на підлозі валявся, але Василь Гнатович ревниво її зупинив:
— Не чіпай! Потім скажу, як закінчу. — Хоч кінця й не було видно.
Десь аж увечері, коли вже зовсім став у розпач впадати… коли вже з’явилася думка плюнуть на всю оцю писанину… в змученому мозку Василя Гнатовича щось наче зрушилось: фрази не те що потекли легко і вільно, але хоч слова більш-менш стали ліпитись докупи. Вкінець зморений, але задоволений, дався нарешті себе вмовити — лягти в постіль: «Скоро ж дванадцята, а ти все сидиш!» Не бурчав навіть на Ліну, випростався натомленим тілом, руки поверх ковдри поклавши, ворушив машинально пальцями: продовжував писати подумки.
Врешті заснув.
І вперше після хвороби заспав: вже й сонце заглядало у вікна. Не чув, як і Ліна схопилася. Звів голову, глянув праворуч: столик, папір списаний, ручка. Чекають! І тупіт дружний за вікнами. «Бігаєте?.. Бігайте, бігайте, ви в мене побігаєте!..» Аж розсміявся, уявивши, які в них будуть обличчя, коли прочитають надрукованого в газеті листа.
Звівся швиденько, вмився, заглянув на кухню.
— Ліночко, скоро сніданок? — спитав нетерпляче. Не те що так їсти хотілося — тягло до столу.
— Пробач, я ж думала, що ти ще спиш! — заметушилась дружина.