Андре Моруа
Мистецтво і життя
Збірник
Естетика Андре Моруа
Автор блискучих біографічних творів, присвячених Байрону і Шеллі, Жорж Санд, Гюго, Бальзаку і Дюма, Дізраелі і Флемінгу, мадам де Лафайєт, психологічних романів «Мінливості кохання», «Сімейне коло», «Інстинкт щастя», новел, Андре Моруа (1885–1967) зажив визнання і популярності також завдяки своїм літературознавчим есе, де мистецтво поетичної прози поєднується з ерудицією знавця, а глибина теоретичної думки зумовлена щасливим даром прозирати у таємниці творчості його попередників і сучасників, сміливістю майстра, розум і серце якого розкриті для всіх нових віянь часу.
У своєму зверненні до читача у книзі «Від Лабрюйєра до Пруста» Моруа пише: «Читачу, вірний друже мій, брате мій, ти знайдеш тут кілька етюдів про книжки, які все життя дарували мені радість. Мені хотілося б сподіватися, що мій вибір збігатиметься з твоїм. Тут буде розглянуто не всі великі твори, а ті, які я обрав, які у чомусь здаються мені великими. Я був приємно здивований, коли, розташувавши ці есе у хронологічному порядку, побачив, що вони відповідають найвищим вершинам літературного гірського пасма. Ідучи від «Сповіді» Руссо до «Замогильних записок» Шатобріана, від Реца до Стендаля, від «Батька Горіо» до «Мадам Боварі», від Вольтера і Гете до Толстого і Пруста, ти вирушаєш по шляху, позначеному яскравими маяками. Я намагався пояснити, що захоплює мене у класиків, ти можеш любити їх з інших причин. Незалежно від того, збігатимуться наші думки чи ні, ти на кілька годин ніби перенесешся у цілющу атмосферу гір. А це завжди корисно».
Літературні уподобання Андре Моруа не тільки осявають світлом авторської любові створені митцями художні цінності. Есе Андре Моруа розкривають естетичну концепцію письменника-реаліста, послідовну систему його поглядів на мистецтво, яка обіймає найрізноманітніші аспекти його теоретичної думки. Метою даної передмови і є розгляд головних принципів естетики Моруа, а не докладний аналіз кожної з окремих праць, поданих у збірці у скороченому вигляді або у фрагментах[1].
Андре Моруа осягає літературний процес, зупиняючись на його сяючих вершинах, у його органічному зв’язку з реальною дійсністю. Так, Альбер Камю став володарем дум, бо був дзеркалом покоління, виразив тривоги молоді воєнного і повоєнного часу, пише Моруа в есе, присвяченому авторові «Стороннього» і «Міфа про Сізіфа». Він був письменником, тісно пов’язаним зі своєю епохою, і так само, як Жан-Поль Сартр, виразив ідеї, які відповідали духовним потребам молоді, враженої війною і абсурдністю буття. В основі успіху Андре Мальро — зв'язок життя і творчості, а достовірність зображення забезпечується знанням предмета. У своїх романах він змальовував ризик, боротьбу, революцію. Вони, як і твори Ернеста Хемінгуея, відбивали дух епохи і тому приваблювали молодь, «яка виросла під тріск автоматів». Чому «Жан-Крістоф» Ромена Роллана ніби зачарував молодь? Тому, відповідає Моруа, що автор трактує піднесено найважливіші, найактуальніші питання. Йдеться про кохання і смерть, мету життя, мистецтво. Для Роллана «Жан-Крістоф» був не просто романом, створення його було місією. «В епоху морального і соціального розкладу він прагнув збудити вогонь душі, який покоївся під попелом, протиставити «ярмаркові на площі», що отруює повітря і затьмарює світло», «маленький легіон відважних душ». Роллану потрібен був герой, пише Моруа, який насмілився б подивитись на все злочинне у навколишньому світі незалежним і чесним поглядом.
«Час — найчесніший критик», — твердить Моруа, розповідаючи про те, як прибічник романтизму Сент-Бев і адепт класицизму, член Французької Академії Ансело із зневажливою зверхністю ставились до Альфреда Мюссе, а розсудила їх історія: вірші як Сент-Бева, так і Ансело давно забуті, а Мюссе лишився і для наших днів одним з найвизначніших французьких поетів. Отже, сучасники іноді помиляються, але час судить справедливо.
Моруа відзначає роль історичних факторів для подальшого розвитку літератури та мистецтва, ілюструючи свою думку прикладом Жана де Лабрюйєра, який під їхнім впливом змінив естетику своєї епохи (хоч у літературній теорії лишається їй вірним), відкрив нову еру в літературі. Бо життя суспільства формує письменників. Творчість митця хвилює тільки тоді, коли висуває важливі проблеми часу, і цінність її визначається актуальністю цих проблем, констатує Моруа, говорячи про роман «Сім’я Тібо» Роже Мартен дю Гара. А цитуючи Поля Елюара і погоджуючись з ним, наголошує, що поезія має сягати корінням у дійсність. «Художня творчість — не творчість ex nihilo[2], — пише він у своїй книзі про Тургенєва, — це перегрупування елементів реальної дійсності». Моруа продовжує свою думку, ілюструючи її тим, що навіть такі твори, як «Мандри Гуллівера» Свіфта, «Божественна комедія» Данте, мають під собою реальну основу. Саму реальну дійсність, яка є грунтом і матеріалом для художньої творчості, Моруа розглядає не як щось стале. Вона сприймається ним у плині часу, нескінченності руху людства — його історії і духовного життя. І кожний даний його відрізок — ланка у ланцюгу життя поколінь. Тому й кожне літературне явище Моруа осягає й поціновує, визначаючи його місце у розвиткові духовного життя, в аспекті нерозривного зв’язку часів, естафети культури людства. Історична пам’ять людей пов’язана передусім з творами мистецтва. Мистецтво виявляє взаємозв’язок між людьми, зближує їх. Моруа згадує, як він був схвильований, коли його відвідали студенти з різних кінців світу — «чорні та жовті, американці і радянські громадяни», і він міг спілкуватися з ними, говорячи про Стендаля і Чехова, Мелвілла і Достоєвського, Хокусаї і Сезанна.
1
Дослідження творчості Андре Моруа належить відомому радянському літературознавцю Ф. Наркір’єру. Див. його передмови до збірок А. Моруа: От Монтеня до Пруста. М.: Радуга, 1983; Шестьдесят лет моей литературной жизни. М.: Прогресс, 1977; Литературные портреты. М.: Прогресс, 1970, а також монографію: Андре Моруа. М.: Худож. лит., 1974. — 222 с.