З цього душевного роздвоєння народилася книжка «Зігфрід і Лімузен». У творах німецького літератора Зігфріда фон Клейста, який уславився після війни, оповідач узнає стиль і навіть окремі фрази свого друга дитинства Форестьє, французького письменника, який пропав без вісті. Насправді Клейст і є Форестьє, який втратив пам’ять після поранення, був підібраний на полі бою і неначе заново відроджений у німецькому госпіталі; і ось цей француз став проводирем німецької молоді. Оповідач намагається пробудити в цій людині без пам’яті французькі спогади. Наприкінці роману оповідач везе Зігфріда в Лімузен, що дало чудовий привід письменнику оспівати повітря батьківщини і кантони провінції.
Роман? Безумовно, але передусім есе про Францію і Німеччину, написане людиною, яка не тільки добре знала обидві країни, але й любила їх. Згодом на основі «Зігфріда» буде написано п’єсу, яка принесе Жіроду його перший театральний успіх. Визначимо, до речі, ідею: людина, яка втратила пам’ять і позбавлена минулого, може почати жити спочатку. Ми ще не раз зустрінемо її у творах Жіроду (де задоволена людина охоче відмовляється від своєї долі), а потім і в Ануя.
У «Зігфріді» чимало словесної гри і «жірандолей», але все це лише орнамент. Головна тема — франко-німецьке зближення — найважливіше для Жіроду. Починаючи з «Белли», де хоч і зберігається та сама форма, що в «Сюзанні і Тихому океані»[237], «Жюльєтті в країні людей» (те, що Кокто назвав «поезією роману»), зміст стає вагомішим, бо автор пізнає життя суспільства вже не по-школярському. У «Беллі» розповідь ведеться від особи Філіппа Дюбардо, сина великого Дюбардо з Міністерства закордонних справ, тобто Філіппа Бертело. Картина родини Бертело, цього збіговиська геніїв, де астроном дядя Гастон демонструє карту зоряного неба, а хірург, хімік і фінансист розповідають про свої останні експерименти, сповнена величі. «То було людство, яке вело розмови з самим собою на самому краю невідомого. То була відповідь Ейнштейну, Бергсону, Спенсеру[238], Дарвіну. В іншій сім’ї лихословили б про родичів, тут визнають свій розрив, — слід сподіватися, тимчасовий, — з Лейбніцом і Гегелем». У «Беллі» школяр подекуди доростає до генія.
Друга частина диптиха, де дається портрет Ребандара (Пуанкаре), написана безжально — ніщо так не дратувало Жіроду, як експлуатація війни з політичною метою.
На фоні вендети Ребандарів і Дюбардо розквітає кохання нових Монтеккі і Капулетті — молодого Філіппа Дюбардо і двадцятип’ятирічної Белли, витонченої, мовчазної удови сина Ребандара. Це Ромео і Джульєтта, Родріго і Хімена[239], їхнє кохання весь час у небезпеці, бо Ребандар погрожує заарештувати за службовий злочин батька коханця Белли. Та намагається боротися з долею. Нездійсненне завдання, і, вражена невдачею, Белла падає мертвою.
Дивний роман: у ньому є незабутні сцени, які не мають відношення до сюжету, разом з тим він побудований абияк і наполовину не вдався. Усі романи Жіроду — це свого роду намиста виблискуючих куплетів, балети стилізованих персонажів.
Друга група романів вибудовується навколо «Жерома Бардіні». Жером — рідний брат Жіроду, людина, яка мріє втекти від життя, від власного життя і від людей. Цей майже сорокарічний мужчина кохає свою дружину Рене, але він зазнав поразки у своєму першому двобої з життям і тепер палко бажає почати все спочатку, звільнившись від минулого, перетворитися на іншого Бардіні, з новою плоттю, виховати цього двійника, дати йому в руки зброю і благословити. Одне слово, він мріє стати своїм власним сином. Жером залишає свою одежу на березі Сени і пливе назустріч новому єдиноборству з життям. Але він уникатиме жінок і знайде трохи щастя лише поряд з дитиною, таким саме втікачем, як він сам.
Очевидно, ностальгія за власним дитинством, яке він так любив, не залишає Жіроду. Він завжди на боці дітей і тварин, проти дорослих людей. Тільки дитинство має ту свіжість почуттів, яка дозволяє творити поезію і щастя з будь-чого, з шкільних «творів», з метричної системи, з «буденності закутка». Тільки дитині дано у супутники великих людей з історії і хрестоматій.
237
У романі «Сюзанна і Тихий океан» розповідається про долю юної француженки, яка опинилася після корабельної аварії на безлюдному острові і прожила там до кінця першої світової війни.
238