«Вибір обранців» (1939) — останній і, мабуть, найлюдяніший роман Жіроду. Тридцятитрьохрічна Едме живе в одному з міст Каліфорнії зі своїм чоловіком інженером П’єром і двома дітьми, Жаком і Клоді. Усі четверо люблять одне одного, вони ніби щасливі, але Едме не може без сліз чути слово «щастя». Вона відчуває нестерпну тугу, зазнає почуття вини, омани. Незважаючи на свою доброчесність, відданість, любов, вона несе кару невірної дружини, терзається докорами сумління. Чому? Тому, що в її стосунках з чоловіком є прихована тріщина. П’єр — гарний, мужній і розумний випускник Політехнічного інституту — страждає, почуваючи, що Едме вірна йому з порядності, а зовсім не тому, що він — зразок усіх людських доброчесностей. Він почуває, що вона кохає його як дружина, але його сповнює відчаєм думка, що вона була б так само вірною будь-якому мужчині, який ділив би з нею шлюбне ложе. П’єр — сама довершеність, а Едме любить чоловіків легковажних, ненадійних, гультяїв, їй подобаються легковажні сенатори, легковажні торговці гарматами.
Едме відчуває цю тріщину і, подібно до Жерома Бардіні, зазнає спокуси втекти. Не з яким-небудь мужчиною, а просто щоб бути вільною, щоб покінчити з поцілунками, якими обмінюються через непорозуміння, щоб позбутися примх свого партнера. Але навіть втеча Едме дратує П’єра. «Якби він одного дня, піддавшись безумству, збився з пуття, ви знайшли б його де-небудь на краю Корфу, у кутку Парфенона або перед порталом Шартрського собору. Едме ви знайдете у скверику…» Незабаром вона повернеться до П’єра, але для її дочки почнеться та сама драма. Сімейна шахова партія буде продовжена з новим складом пішаків: батько, мати, син з невісткою, дочка і зять. Усі вони зазнали «великих почуттів». Фортеці кохання було взято, здано і взято знову. Тепер вони обідають, згадуючи про минуле, подібно до акробатів, які базікають після свого номера. Усе в порядку, усе не склалося.
У романах Жіроду пристрасті звичайно вщухають і закінчуються примиренням з життям. Він захоплено оспівує світанок, дитину, юну дівчину, але йому подобаються також чисті жінки і ніжні старі. Грубі почуттєві натури жахають його. Він бажав би, щоб чуттєвість прикривалася розумом, гумором і доброчесністю.
Втім, усі персонажі для нього — лише привід. Він аж ніяк не думає, що читач 1930 року чекає від своїх авторів романів-шедеврів, на зразок «Пані Боварі» або «Принцеси Клевської»[240]. Шедеври — це статуї, які слід ставити на перехрестях літератури. Коли їх забагато, вони захаращують шлях. Справжній цінитель Жіроду шукає в його романах не точно скопійованих з життя персонажів, а іскрометного блиску розуму, благородства характеру і поезії культури.
У театрі Жіроду сповідував прості і зрозумілі ідеї. Передусім театр не повинен бути реалістичним. У 1900–1910 роках автори прагнули реалізму в театрі: це називалося вільним театром. «Нічого собі вільний театр! На сцені говорили: „Зараз п’ять годин“, і справжній маятник бив п’ять разів. Свобода маятника зовсім не в цьому!.. Ось коли маятник б’є двісті разів, тут-таки й починається театр… Театр — це значить бути реальним в ірреальному». Шекспір виводив на сцену духів і чудовиськ. Жіроду — привид та ундину. Ось що говорить Ален: «Цілком зрозуміло, що умовності міста, підстроєні зустрічі героїв, монологи і наперсники не результат чиєїсь примхи, вони притаманні самій театральній формі». Треба, щоб «драма вже закінчилася фактично до того моменту, коли поет показує її нам; ось чому стародавня історія має успіх у театрі; славнозвісні нещастя досить широко відомі, так що глядач заздалегідь знає, чим справа кінчиться, і відволікається від своєї епохи і від своїх власних турбот». У цьому один із секретів Жіроду.
З аналогічних причин мова сцени не повинна копіювати найбільш ниці вирази повсякденної мови. Не всі критики це зрозуміли. П’єсам, де французька мова не була спаплюжена і вульгаризована, вони дали «епітет, рівнозначний, мабуть, найгіршим обрáзам, назвавши їх літературними. Коли у ваших творах персонажі уникають цього зниження стилю і слова, коли вони ввічливі, зібрані і делікатні, коли вдаються до монологу, оповідання, прозопопеї і закликають до чогось, тобто коли вони запалені натхненням, уміють бачити, вміють вірити, вони відразу скажуть… що ви не театральна людина, а літератор». Коротше, ті люди даремно визнані «театральними», котрі називають будь-яку тираду, якою б чудовою вона не була, «тягомотиною», мабуть, вважають, що для літератури відкриті всі види діяльності — мода, торговельне судноплавство і банк, за винятком одного — театру. Жіроду повстав проти цієї єресі і примусив визнати свій літературний театр, який по праву можна назвати доброю літературою.