Група ця жила під тягарем кайданів, і найважчим з них були гроші. Бо чоловіки і жінки, що належали до неї, походили з селян, їхні предки протягом століть пристрасно жадали тієї землі, котру обробляли, а тому виноградники і соснові ліси, що належали тепер цим чоловікам і жінкам, були їм дорожчі за спасіння душі. «Кібелі[249] поклоняються більше, ніж Христу», — суворо писав Моріак. Він змальовував зловісні махінації цих чудовиськ (які не усвідомлюють, що вони чудовиська), котрі для врятування успадкованого майна забувають про жалість і втрачають усякий стид. Одна з героїнь, Леоні Костадо («Шлях у нікуди»), дізнавшись, що нотаріус Револю розорився і збезчещений, готовий покінчити з собою, не вагаючись, прибігає опівночі до нещасної Люсьєнни Револю, своєї кращої подруги, щоб вирвати у неї підпис, який збереже хоч частину майна дітей Костадо. Шлюб у таких сім’ях — не єднання двох істот, а складання двох цифр, об’єднання двох земельних володінь. Бернар Дескейру одружується не з Терезою — один сосновий ліс приєднується до другого. Бідній і гарній дівчині, переслідуваній хтивим потворним холостяком-калікою, який володіє великими маєтками, навіть і на думку не спадає відмовитись від шлюбу з ним, і вона дарує Прокаженому цілунок, від якого має померти. І в лоні сім’ї гроші роз’їдають усе людяне. Діти нетерпляче чекають спадщини і тому жадібно спостерігають за новими зморшками, непритомностями, задишкою батька, а той, знаючи, що вони шпигують за ним, намагається з допомогою витончених і добре обміркованих маневрів позбавити спадщини своїх негідних нащадків. Навіть найблагородніші натури кінець кінцем поступаються цій заразі — жадібності і ненависті. Ще одному ідолу, крім Грошей, поклоняються ці спустошені душі, це — Становище в суспільстві.
Для чого ще, крім Грошей і Становища в суспільстві, живуть ці жалюгідні фанатики? Кохання-пристрасть у їхньому колі — явище рідкісне, але ж вони теж люди, і їм відомі муки Плоті. Старі холостяки, що успадкували виноградники і ланди, купують собі юних і гарненьких дружин або ховають у якій-небудь самотній квартирі в Бордо або в Ангулемі коханок, котрих вони утримують дуже скупо і з якими поводяться з презирливою суворістю. Молоді люди борсаються між покликом Плоті і боязню Гріха. Вони вступають у життя з вірою в ідеал чистоти, але неспроможні зберегти йому вірність. Ну, а ті, що поступаються спокусі, чи щасливі вони? Моріак з суворістю християнського мораліста спрямовує на розбещену пару, яка зустрілася йому в одному з романів Лоуренса[250], нещадне світло свого світогляду. Та хіба не існують законні прихильності, які дозволяють людині уникнути жахливої самотності, врятуватися від прокляття хтивості? Адже є родина, друзі. В усіх сім’ях, які змальовує Моріак, наче привиди, блукають найжахливіші спокуси. Брати й сестри стежать одне за одним, зітхають одне за одним. Чоловіки і дружини, ніби скуті спільними кайданами каторжники, зневірені і ворожі, шматують одне одному душі. «Власне кажучи, ніхто нікого не цікавить; кожний думає тільки про себе». А коли батько і мати роблять спробу подолати бар’єр мовчання, який роз’єднує їх, стид і звичка паралізують їх. З прогулянки, на яку вони пішли, щоб висловити все, поговорити про сина, котрий їх непокоїть, вони повертаються, так нічого одне одному й не сказавши. Перечитайте цю чудову сцену з «Пустелі кохання».
Деякі з католицьких читачів Моріака закидають йому песимістичний погляд на світ. Він, у свою чергу, закидав їм те саме. «Ті, хто відкрито визнає, що вірить у первородний гріх і розбещеність Плоті, не виносять, — говорив він, — твори, які про це свідчать». Інші читачі гудили авторів, які домішують релігію до конфліктів, де панує плоть. «Такі письменники, — відповідав Моріак, — аж ніяк не намагаються зробити яскравішими свої твори, додавши до них дещицю тьмяного містицизму, ні використати божественне як приправу. Але як малювати порухи серця, не говорячи про бога?» Ця «жага абсолюту», яку деякі з його героїв вносили у кохання, чи не християнська вона у своїй основі, так само як і їхні сумніви? Щоб ігнорувати муки плоті, щоб писати романи, де б не було мови про зіпсованість людської натури, слід було б навчитися відвертати увагу від кожної думки, кожного погляду, відмовитись від прагнення знаходити там зародки бажання, скверни. Слід перестати бути романістом.
Як може письменник або художник, коли тільки він щирий, змінити свою манеру письма, котра є не що інше, як зовнішня форма, проекція його душі? Адже ніхто не закине Мане[251] те, що він малював полотна у дусі Мане, або Греко, що він створював картини у дусі Греко. «Не говоріть мені про натуру! — повторював Коро. — Я бачу тільки полотна Коро». Подібно до цього Моріак заявляє: «Тільки-но я сідаю за роботу, як усе навколо забарвлюється у мої постійні кольори. Моїх персонажів відразу оповиває сірчастий дим — серпанок, властивий моїй манері; я не обстоюю його, але він належить мені і тільки мені». Кожна людська істота під пером Франсуа Моріака стає персонажем письменника Моріака. Але чи правду пише Моріак? Невже всі ми його персонажі? Невже ми — рідні брати цих чудовиськ? Суть багатьох творів Моріака полягає у тому, щоб довести: деякі елементи цих чудовиськ наявні в кожному з нас.
250
Ідеться про роман англійського письменника Девіда Герберта Лоуренса (1885–1930) «Коханець леді Чаттерлей».
251