Усі ми, читачі, які живемо спокійним життям, щиро протестуємо: «У мене немає на совісті жодного злочину». Але чи це так насправді? Ми нікого не вбивали з допомогою вогнепальної зброї, ми ніколи не стискали руками тріпотливе горло. Але хіба ми ніколи не усували із свого життя — і до того ж безжалісно — людей, яких одна наша фраза могла підштовхнути до смерті? Хіба ми не відмовляли у допомозі одному або навіть кільком людям, для яких допомога ця була б порятунком? Хіба ми ніколи не писали фраз або книжок, які оберталися для інших смертним вироком? Коли міністр-соціаліст Саленгро внаслідок кампанії, розгорнутої проти нього пресою, покінчив життя самогубством, Моріак у статті в газеті «Фігаро» показав з майстерністю великого романіста людську драму, що таїлася у цій політичній драмі. Той, хто вів цю кампанію у пресі, — чи він відповідальний за цю смерть, чи вважає себе вбивцею? А скільки злочинів ховає у собі сфера почуттів? Яким шляхом може уникнути ролі ката той, кого кохає інша істота? Кожний, хто свідомо або несвідомо викликав в іншого пристрасть, якої сам не поділяє, стає — бажає він того чи ні — знаряддям тортур.
Пари, які блукають пустелею кохання, у своїй нестямі постійно терзають одне одного. Літератор, котрий через свою одержимість стає небезпечним, бо вважає, що йому все дозволено, не менш страшний, ніж який-небудь бродяга з застави. Адже такий письменник гадає, що він вільний від обов’язків, які всі інші повинні виконувати. Коли того вимагатиме його творчість, він без вагань мучитиме людей, які його оточують, щоб вивергнути з їхніх грудей зойк, необхідний для його химерних співзвуч. Хіба можна вважати цю вівісекцію чимсь невинним? Істина полягає у тому, що кожна людина має страшну здатність завдавати зло іншим людям, які оточують її.
«І все ж, — протестує оптиміст, якого можна було б також назвати людиною ангельського складу, — і все ж є люди добрі, люди побожні». Є, відповідає з прозорливою гостротою Моріак, люди, які вважають себе добрими, які вважають себе побожними, але коли вони надто легко дійшли такої думки, то цілком можливо, що вони помиляються щодо себе, що вони саме і є найгіршими з усіх. Усією своєю творчістю Моріак нещадно переслідує удаваного праведника. Ми знаходимо його у п’єсах Моріака — це пан Кутюр, член мирської конгрегації, персонаж, який викликає тривогу, який крутиться біля жінок, маскуючи свої похітливі бажання релігійними напученнями. Ми знаходимо такого святенника у романі «Фарисейка»: це Бріжітта Піан. Ця християнка, що хизується своєю піднесеною душею, жорстоко і злобно переслідує кохання інших людей. Прозорливість католика-мораліста нагадує багатьма своїми рисами прозорливість психоаналітика. І той і другий вміють знаходити приховані пристрасті у словах і вчинках, котрі є лише зовнішніми прикметами цих пристрастей.
На початку свого літературного шляху Моріак вважав своїм обов’язком наприкінці роману — з допомогою дуже прозорого штучного прийому — приводити до бога тих, кого похіть або скнарість відвернули від нього. Пізніше Моріак ставився нещадно до цього удаваного спасіння, яке має лише формальний характер, бо не пов’язане із справжнім каяттям, з тією глибокою зміною самого єства людини, зміною, котра тільки й може вважатися свідченням благодаті. Письменник менш суворий до найглибшого падіння юного шибайголови і розпусника, ніж до поведінки тих, хто являє собою «карикатуру на найсвятіше у світі». Навіть атеїст здається йому іноді менш далеким від бога, ніж жінка цього безбожника, святенниця, яка кожним своїм словом, кожним вчинком заперечує Христа. «Не було жодної з форм благодаті, — пише своїй дружині герой роману „Гніздо гадюк“, — яку ти не перетворювала б на свою протилежність».
Чим душевно зрілішим стає Моріак, тим краще осягає він людей, тим непримиренніше його ставлення до удаваної доброчесності. У першому-ліпшому з нас — єпископі, купці, поеті — можна знайти «хижого звіра і бідне серце». У першому-ліпшому з нас… І Моріак довгий час задовольнятиметься тим, що показуватиме нам, — не осуджуючи їх, людей, які борсаються між неясним прагненням чистоти і жорстоким наступом спокус. Моріаку здавалося, що ницість душ, позбавлених благодаті, які існують у безбожному світі, — краща апологія християнства. Але потім, в середині життя, промінь сонця пронизав похмурий фон його творчості.