Англосаксонський роман можна порівняти з сільським путівцем: його перетинають плоти, обрамовують квітучі огорожі, він губиться у луках, кружляє, зміїться, ведучи до невідомої мети, яку читач знаходить, тільки дійшовши до неї, а іноді не знаходить зовсім. Подібно до класичної трагедії, французький роман до Пруста являв собою — якщо й не завжди, то переважно — історію якої-небудь кризи. Персонажі у ньому, на відміну від такого роману, як, скажімо, «Девід Копперфільд», де історія героя простежується від його народження, описуються у який-небудь трагічний момент їхнього життя, а про їхнє минуле лише натякається, або стає відомо з розповіді про минуле.
Так само й чинить Моріак. Він читав Пруста, завжди любив його і, гадаю, багато чого навчився у нього, особливо в галузі аналізу почуттів. Але манера письма Моріака близька до манери Расіна. Його романи — завжди романи про душевну кризу. Молодий селянин не бажає бути священиком, він кидає семінарію і повертається до мирського життя; у цей день він потрапляє в поле зору Моріака («Плоть і кров»). Багата буржуазна родина, для якої гроші відіграють вирішальну роль, дізнається про своє розорення; з опису цієї катастрофи й починається роман («Дорога в нікуди»). Якийсь чоловік випадково зустрічає у паризькому кафе жінку, володіти якою він мріяв у юності, але не мав успіху. Так стрімко починається друга книжка Моріака («Пустеля кохання»), і тільки заглибивши героя і читача in médias res[253], автор згадує події минулого.
Дія у романах Моріака розвивається навально. Почувається, що вони написані на одному диханні, здається, ніби розповідь виривається назовні під тиском несамовитих пристрастей, що автор охоплений нетерплячкою, майже шаленством. «Писати — це значить розкривати душу». Зустрічаються письменники, яким нема чого сказати; Моріак пише тому, що йому треба надто багато сказати. Народний вираз «серце його переповнене по вінця» примушує Моріака завжди думати над тим, щó є мистецтво романіста: «Під нестерпним гнітом пристрастей поранене серце розривається, кров б’є фонтаном, і кожна крапля цієї пролитої крові подібна до заплідненої клітинки, з якої народжується книга».
«Письменник — це передусім така людина, яка не упокорюється з самітністю. Літературний твір — завжди глас волаючого в пустелі, голуб, випущений з посланням, прив’язаним до лапки, запечатана пляшка, кинута в море». Роман не є сповіддю. Скоріше слід було б сказати, що роман — це сповідь людини, якою ми могли б бути, але не стали.
Пруст говорив: досить письменникові хоча б на мить зазнати почуття ревнощів, і він здобуде з цього всі елементи, потрібні для того, щоб вдихнути життя в образ ревнивця. А Моріак напише: «Майже усі наші персонажі народилися з нашої плоті і крові, і ми точно знаємо, хоч і не завжди визнаємо, з якого ребра створили ми цю Єву, з якої глини виліпили ми цього Адама. Кожен з наших героїв втілює знайомі нам видозмінені або перетворені стани душі, наміри, нахили, як добрі, так і погані, як піднесені, так і ниці. Втім, вони завжди ті самі за різних умов, у які потрапляють персонажі. Ми випускаємо на арену нашої творчості постійну трупу мандрівних комедіантів».
Романісти по-різному розв’язують проблему створення персонажів, і щодо цього їх можна поділити на дві великі групи. Одні весь час вивчають досі незнайомі їм соціальні верстви, знаходять там людські типи і досліджують їх (так діяв Бальзак); другі заглиблюються у свої спогади і використовують у своїй творчості власні риси і риси добре відомих їм людей (так діє Моріак). Втім, можливе поєднання обох методів, і не важко уявити собі романіста, який запозичує з вивченого ним соціального кола риси зовнішності або пристрасті якої-небудь людини, надаючи персонажу характеру іншої людини, знайомої авторові з дитинства, а чи й просто збагачує його плодами власного досвіду. «Пані Боварі — це я», — говорив Флобер, і Сван також значною мірою сам Марсель Пруст.
У романістів, котрі, як правило, віддають нові ролі своїй постійній і незмінній «трупі» і рідко запрошують на свою сцену нових зірок, часто можна зустріти під іншими іменами тих самих акторів. Таким був Стендаль: його Жюльєн Сорель, Люсьєн Левен і Фабріціо дель Донго — лише різні іпостасі самого автора. Знайомлячись з творчістю Моріака, ми досить швидко пізнаємо його трупу. Тут і поважна буржуазна дама з Бордо, турботлива мати сімейства, ревна охоронниця родового майна, яка поперемінно буває то втіленням величі, то чудовиськом; є тут і старий холостяк, егоїст, небайдужий до молодих дівчат, але обережність завжди перемагає в ньому пристрасті; є тут і «чорний ангел», персонаж, який уособлює зло, але іноді виступає як знаряддя спасіння; є і позбавлена віри жінка, освічена, скептична, смілива до злочинної безрозсудності і така нещаслива, що готова накласти на себе руки; є тут і сорокарічна особа, побожна, доброчесна, але настільки любострасна, що досить пройти поряд якому-небудь молодику з розстебнутим коміром і трохи вологою шиєю, як вона готова розчулитися, є і молоді люди, непокірні, зухвалі, злі, пожадливі, але, на жаль, непереборно чарівні! Є у цій трупі Тартюф — мужчина (Блез Кутюр) і Тартюф — жінка (Бріжітта Піан). Є в ній священики, відважні і мудрі, і юні дівиці, цнотливі і чисті. Хіба не досить усіх цих людей для того, щоб вдихнути життя у ціле суспільство і розіграти на сцені сучасну «Божественну комедію»? У творчості Моріака постійно оновлюються не декорації і не трупа, тут весь час оновлюється аналіз пристрастей. Письменник провадить розкопки на одній і тій самій ділянці землі, але щоразу копає все глибше і глибше. Ті самі відкриття, які Фрейд і його послідовники здійснили, на їхню думку, в галузі підсвідомого, вже давним-давно робили католицькі сповідники, проникаючи у найпотаємніші закутки людської свідомості. Вони перші виганяли з заболочених надр душі ледве видимих чудовиськ. За їхнім прикладом Моріак теж виганяє цих чудовиськ, спрямовуючи на них безжалісне світло свого роману.