Стиль його романів чудовий. Моріак — поет; його поезія породжена, з одного боку, глибоким і пристрасним вивченням рідних йому країв, Франції соснових лісів, де знаходять собі притулок дикі голуби, і виноградників, тієї Франції, яка подарувала йому стільки образів; з другого боку, вона породжена близьким знайомством письменника з Євангелієм, з псалмами, цими джерелами поезії, а також з творчістю кількох особливо дорогих його серцю письменників, таких, як Моріс де Герен, Бодлер, Рембо[254]. У Рембо Моріак запозичив чимало назв для своїх книжок, а можливо, почасти й той вогненний лексикон, який осяває його фразу похмурим вогнем, що нагадує відблиск пожежі, котра спустошує ланди.
Слід додати, що Моріак після другої світової війни став видатним журналістом — кращим журналістом свого часу — і грізним полемістом. Він, щоправда, опублікував ще кілька романів («Мавпочка», «Агнець», «Галігаї»), але головним об’єктом його таланту став своєрідний щоденник — «Нотатки», який має водночас особистий і політичний характер. Ще у 1936 році Моріак дійшов висновку, що обов’язок кожного християнина — зайняти певну позицію. Він це й зробив з властивою йому пристрасністю. Почуття, що надихали письменника, досить складні: це гостра неприязнь по відношенню до буржуазного лицемірства; огида до святенників, які не стільки поважають релігію, скільки використовують її у своїх цілях; гаряча прихильність до деяких людей — до Мендес-Франса[255], а потім до генерала де Голля; презирство до тих, хто протистоїть його героям, які уособлюють його ідеали. Публіцистика Моріака — високого класу, вона рідна сестра публіцистики Паскаля у його «Листах до провінціала». Стиль Моріака близький стилеві Барреса, у ньому можна помітити також відчутні сліди впливу публіцистів з Пор-Рояля[256]. Політичний запал пом’якшується тут спогадами дитинства і думкою про смерть. Лілеї Малагара[257] і релігійні свята надають сторінкам щоденника свого аромату і ласкавої солодкості, і це зменшує різкість його суджень. У цьому поєднанні надзвичайна чарівність щоденника Моріака, і деякі його сторінки, здобувши перемогу над нинішніми суперечками, довго житимуть у майбутніх антологіях.
Антуан де Сент-Екзюпері
Авіатор, цивільний і військовий льотчик, есеїст і поет, Антуан де Сент-Екзюпері слідом за Віньї, Стендалем, Вовенаргом, разом з Мальро, Жюлем Руа[259], а також кількома солдатами і моряками належить до числа небагатьох романістів і філософів дії, породжених нашою країною. На відміну від Кіплінга[260], він не просто захоплювався людьми дії; він, подібно до Конрада[261], особисто брав участь у діяннях, які описав. Протягом десяти років він літав то над Ріо-дель-Оро, то над гірським пасмом Анд, він загубився у пустелі і був врятований владарями пісків; одного разу він упав у Середземне море, іншого разу — на гори Гватемали; він воював у повітрі у 1940 році і знов бився у 1944-му. Підкорювачі Південної Атлантики — Мермоз і Гійоме[262] — були його друзями. Звідси та достовірність, яка звучить у кожному його слові, звідти ж бере початок і життєвий стоїцизм, бо діяння розкриває кращі якості людини.
254
255
256
259
261