Реальність для нього в іншому місці. Реальність — це ескадрилья, це товариші по повітряній лінії; щодо реальності природи, то він пізнає її з допомогою літака. Перечитайте, як виглядав відступ 1940 року, побачений з висоти пташиного лету: «І ось я лечу над дорогами, а по них нескінченною рікою тече чорна патока». Коли льотчик говорить про людську ріку, то для нього це не поетичний образ, а просто точний і правдивий опис того, що він бачить. Будь-який опис набуває змісту тільки тоді, коли людина дивиться крізь призму своєї професії. Льотчик дивиться, мислить крізь призму сузір’їв і континентів.
Людина дії — поет у найвищому розумінні слова, бо вона «та, хто діє, хто творить».
Чи можна назвати його книжки романами? Навряд. Від твору до твору елемент вигадки в них усе зменшується. Скоріше це все про діяння, про людей, про Землю, про життя. Декорація майже завжди зображає льотне поле. І не тому, що письменник прагне зажити слави спеціаліста, а тому, що саме так живе і мислить автор. Чого ж йому не описувати світ крізь призму своєї професії, коли саме в такий спосіб він, як і кожний льотчик, вступає у контакт з навколишнім світом?
«Південний поштовий» — найромантичніша книга Сент-Екзюпері. Льотчик Жак Берніс, пілот компанії «Аеропосталь», повертається у Париж і зустрічає там подругу свого дитинства — Женев’єву Ерлен. Чоловік у неї — людина посередня; її дитина вмирає; вона кохає Берніса і погоджується тікати з ним. Але майже відразу Жак розуміє, що вони не створені одне для одного. Чого він шукає в житті? «Скарб», яким є істина, — «ключ до розгадки» життя. Спочатку він сподівався знайти його у жінці. Невдача. Пізніше він, як Клодель, надіявся знайти його у соборі Паризької богоматері, куди Берніс зайшов, бо почував себе дуже нещасним; але й ця надія обманула його. Може, шукати відповідь у фаху? І Берніс настійно, мужньо везе пошту в Дакар, летячи над Ріо-дель-Оро. Одного разу автор знаходить труп Жака Берніса — льотчика, вбитого кулями арабів. Але пошту було врятовано. Її буде доставлено в Дакар у встановлений строк.
«Нічний політ» належить до південно-американського періоду життя Сент-Екзюпері. Для того щоб/пошта, одержана з Патагонії, з Чілі, з Парагваю, вчасно прибула в Буенос-Айрес, пілотам компанії «Аеропосталь» доводиться летіти вночі над нескінченними гірськими хребтами. Якщо їх наздожене буря, якщо вони зіб’ються з дороги, вони приречені. Але їхній начальник, Рів’єр, знає, що на такий ризик необхідно йти. Разом з Рів’єром, разом з одним з інспекторів, Робіно, разом з дружиною пілота Фаб’єна ми стежимо за польотом трьох літаків під час грози. Один з них, літак Фаб’єна, губиться під час урагану. Перед ним наче змикаються пасма Кордільєр. У льотчика залишається тільки на півгодини пального, він розуміє, що надії більше нема. І тоді він підіймається до зірок, туди, де немає жодної живої істоти, крім нього самого. Завойовник легендарних скарбів Фаб’єн гине. Молода жінка, запалена нею лампа, з такою любов’ю приготований обід марно чекатимуть на нього. Та Рів’єр, який теж на свій лад любив Фаб’єна, з холодним відчаєм починає займатися відправкою пошти в Європу.
Рів’єр прислухається до того, як трансатлантичний літак «виникне, пророкоче і розтане», ніби грізний поступ армії, що рухається серед зірок.
«Планета людей» — це чудова збірка есе, деякі з них набирають форми новели. Оповідання про перший політ над Піренеями, про те, як старі, досвідчені льотчики залучають до фаху новачків, про те, як під час польоту відбувається боротьба з «трьома споконвічними божествами — з горами, морем і бурею». Портрети товаришів автора: Мермоза, який зник в океані, Гійоме, який врятувався в Андах завдяки своїй витримці. Есе про «Літак і планету», небесні пейзажі, оазиси, посадку в пустелі, у самому таборі маврів, і оповідання про той день, коли, загубившись у лівійських пісках, ніби в густій смолі, автор ледве не вмер від спраги. Але сюжети самі по собі мало чого, варті; важливіше те, що людина, яка оглядає з такої висоти планету людей, знає: «Самий лише Дух, торкнувшись глини, творить з неї людину». За останніх двадцять років надто багато письменників говорили нам про слабкості людини. Нарешті знайшовся письменник, який говорить нам про її велич.
«Військовий льотчик». Ця книжка написана Сент-Екзюпері після короткої кампанії — і поразки — 1940 року. Під час німецького наступу у Франції капітан де Сент-Екзюпері і екіпаж літака одержують від свого начальника, майора Аліаса, наказ здійснити розвідувальний політ над Аррасом. Цілком можливо, що під час цього польоту їх зустріне смерть, смерть безглузда, бо їм доручено зібрати відомості, які вони вже ніколи не зможуть передати, — шляхи будуть безнадійно захаращені, телефонний зв’язок перерваний, генеральний штаб передислокується в інше місце. Віддаючи наказ, майор Аліас і сам знає, що наказ цей безглуздий. Та що тут можна сказати? Кому спаде на думку ремствувати? Підлеглий відповідає: «Слухаюсь, пане майор… Так точно, пане майор…», і екіпаж летить, щоб виконати завдання, яке стало непотрібним.