Я не робитиму навіть спроби «пояснювати» «Маленького принца». Ця «дитяча» книжка для дорослих багата на символи, — вони прекрасні, бо здаються водночас прозорими і туманними. Головна цінність мистецького твору полягає в тому, що він виражає сам по собі, незалежно від абстрактних концепцій. Кафедральний собор не потребує коментарів, так само як не потребує коментарів зоряний небозвід. Я допускаю, що «Маленький принц» — певне втілення Тоніо-дитини. Але подібно до того, як «Аліса у Країні Чудес»[265] була водночас і казкою для дівчаток, і сатирою на вікторіанське суспільство, так само поетична меланхолія «Маленького принца» містить у собі цілу філософію. Короля тут слухають лише у тих випадках, коли він наказує зробити те, що і без того здійснилося б; ліхтарника тут поважають тому, що він зайнятий ділом, а не самим собою; ділову людину тут висміюють, бо вона вважає, що можна «володіти» зірками і квітами; Лис тут дозволяє приручити себе, щоб відрізняти кроки хазяїна серед тисяч інших. «Спізнати можна тільки ті речі, які приручиш, — каже Лис. — Люди купують речі готовими у крамницях. Але ж немає таких крамниць, де торгували б друзями, і тому люди більше не мають друзів». «Маленький принц» — творіння мудрого і ніжного героя, який мав багатьох друзів.
Тепер слід поговорити про «Цитадель» — посмертно видану книжку Сент-Екзюпері, для якої він залишив багато нарисів і заміток, але у нього не вистачило часу, щоб відшліфувати цей твір і попрацювати над його композицією. Ось чому так важко робити висновки про цю книжку. Сам автор, безумовно, надавав «Цитаделі» великого значення. Це був підсумок, звернення, заповіт.
Вже сама природа твору таїть у собі небезпеку. Є щось штучне у тому, що сучасний нам житель Західної Європи засвоює тон, властивий книзі Іова, — євангельські притчі піднесені, але вони лаконічні і сповнені містики, в той час як «Цитадель» розтягнута і дидактична. У цій книзі є, звичайно, щось від «Заратустри»[266] і «Промов віруючого» Ламенне[267], її філософія, безумовно, лишається філософією «Військового льотчика», але в ній немає життєвої опори.
І все ж таки блискітки, що залишаються у тиглі після читання цієї книжки, — з чистого золота. Її тема надзвичайно характерна для Сент-Екзюпері. Старий володар пустелі, який ділиться з нами своєю мудрістю і досвідом, був у минулому кочівником. Потім він зрозумів, що людина може здобути мир, тільки спорудивши свою цитадель. Людина відчуває потребу у власному пристановищі, у своєму полі, у країні, яку вона може любити. Купа цеглин і каміння — ще ніщо, їй не вистачає душі зодчого. Цитадель виникає передусім у серці людини. Вона споруджена із спогадів і обрядів. І найголовніше — берегти вірність цій цитаделі, «бо мені ніколи не оздобити храм, коли я щохвилини починаю зводити його знову». Коли людина руйнує стіни, бажаючи здобути цим свободу, вона сама стає схожою на «напівзруйновану фортецю». І тоді нею опановує тривога. «Мої володіння — це не череда, не поля, не будинки і не гори, це те, що панує над ними і зв’язує їх воєдино».
Були люди, яким хотілося б, щоб Сент-Екзюпері задовольнився тим, що він письменник, небесний мандрівник, і вони говорили: «Навіщо він постійно намагається філософствувати, коли він аж ніяк не філософ». А мені якраз подобається, що Сент-Екзюпері філософствує.
«Треба думати за допомогою своїх рук», — писав колись Дені де Ружмон[268]. Льотчик думає за допомогою всього свого тіла і за допомогою свого літального апарата. Найпрекрасніший образ, створений Сент-Екзюпері, навіть прекрасніший за образ Рів’єра, — це образ людини, чия мужність сповнена такої простоти, що розповідати про її мужні вчинки було б смішно. «Ошеде — колишній сержант, якому недавно надали звання молодшого лейтенанта. Безумовно, культури йому не вистачає. Він не зміг би сам пояснити себе. Але він — цільна натура. Коли йдеться про Ошеде, слово «обов’язок» втрачає усяку пишномовність. Кожен хотів би так виконувати свій обов’язок, як його виконує Ошеде. Думаючи про Ошеде, я дорікаю собі за свою недбайливість, лінощі, неуважність, і передусім за хвилини зневіри. Це ознака не моєї доброчесності, а цілком зрозумілих ревнощів. Я хотів би існувати так, як існує Ошеде. Прекрасним є дерево, яке сягає своїм корінням у землю. Прекрасна стійкість Ошеде. В Ошеде не можна помилитися».
Сент-Екзюпері ставиться зневажливо до абстрактного мислення. Він мало вірить у різні ідеологічні концепції. Він охоче повторив би слідом за Аленом: «Для мене будь-який доказ заздалегідь порочний». Як можуть абстрактні поняття обіймати істину про людину?..
265
«
266
«
267