Що ж таке істина? Істина — це не доктрина і не догма. Її не осягнеш, приєднавшись до якої-небудь секти, школи або партії. «Істина людини — те, що робить її людиною».
«Навіщо сперечатися про ідеології? Першу-ліпшу з них можна підперти доказами, і всі вони суперечать одна одній, і від цих суперечок втрачаєш усяку надію на спасіння людей. А люди ж навколо нас, скрізь і всюди, прагнуть одного і того ж. Ми жадаємо свободи. Той, хто працює кайлом, хоче, щоб у кожному ударі кайла був зміст. Коли кайлом працює каторжник, кожен його удар принижує каторжника, але коли кайло в руках у розвідувача, кожен його удар підносить розвідувача. Каторга не там, де працюють кайлом. Вона жахлива тим, що удари кайла позбавлені змісту, де ця праця не з’єднує людину з людьми».
Той, хто створив таке відносне уявлення про істину, не може закидати іншим людям те, що їхні вірування відрізняються від його власних. Коли істина для кожного — це те, що його звеличує, тоді ви і я, хоч ми і вклоняємося різним богам, можемо відчути між собою близькість завдяки спільній прихильності до величі, завдяки нашій спільній любові до самого почуття любові. Інтелект тільки тоді чогось вартий, коли він служить любові.
Про людину не слід запитувати: «Якої вона дотримується доктрини? Якому слідує етикету? До якої партії вона належить»? Про неї слід питати: «Що вона за людина?» Саме: що вона за людина, а не що вона за індивід. Бо до уваги береться людина, яка належить до тієї або іншої соціальної групи, країни, цивілізації. Французи накреслили на фронтонах своїх громадських будівель: «Свобода, рівність, братерство». Вони мали рацію, це прекрасний девіз. Але за тієї умови, додає Сент-Екзюпері, коли усвідомлюють, що люди можуть бути вільними, рівними і можуть почувати себе братами тільки в тому разі, коли хтось або щось їх об’єднує.
Підсумуємо: життя людини дії сповнене небезпек; смерть весь час підстерігає її; абсолютної істини не існує; проте жертовність формує людей, які стануть володарями світу, бо вони володарі самих себе. Така сувора філософія льотчика. Варто подиву, що він знаходить у ній певну форму оптимізму. Письменники, які проводять життя за письмовим столом і в яких поступово холоне душа, стають песимістами, бо вони ізольовані від інших людей. Людині дії чужий егоїзм, бо вона усвідомлює себе як частину групи товаришів. Боєць нехтує дріб’язковістю людей, бо бачить перед собою мету. Ті, хто працюють разом, ті, хто поділяють спільну відповідальність з іншими, підіймаються над ворожнечею.
Урок Сент-Екзюпері все ще залишається живим уроком.
Андре Мальро
«Світ став схожим на мої книжки», — писав Мальро. У своїх романах він змальовував риск, боротьбу, революцію; і весь світ справді був охоплений повстаннями і війнами.
Протягом усього життя його вабила мужня література, де відвага і насолода цінувалися б вище за сентиментальність. Дух епохи підтвердив його правоту. Чутливість цінується у стабільні і дозвільні часи. Молодь, яка виросла під тріск автоматів, шукала суворіших наставників. Її цікавив не стільки аналіз особистості, скільки прилучення до мас. Творчість Мальро, як і творчість Хемінгуея, залучала цю молодь до кривавої і героїчної боротьби, мала сподобатись їй і сподобалась.
Але в основі престижу Мальро — відповідність його життя його творчості. Він десь сказав, що писати варто тільки мемуари. Його романи і являють собою транспоновані мемуари мужньої і розумної людини. Мальро сам пізнав і пережив китайські події «Завойовників» і «Долі людської», він брав участь в іспанській війні разом з добровольцями «Надії», був 1940 року танкістом, як герої «Альтенбурзьких ліщин», командував бригадою у кампанію визволення Франції. Ветерани знають про все це і поважають його. У ще більшій мірі, ніж Шатобріан, Мальро створив шедевр із власного життя. Це не значить, що в ньому не було складних ситуацій. Авантюрист завжди ризикує. Протягом п’ятнадцяти років Мальро віддавав усього себе світовій революції, хоч і не вступав до комуністичної партії.
У наші дні чимало галасу породила ідея абсурдності світу. Більша частина творів Камю присвячена «абсурдній людині», тій, хто виміряла безодню між сподіваннями людини і байдужістю всесвіту. Правду кажучи, думка далеко не нова. Мальро, як і багато інших, цитує Паскаля: «Уявіть собі велику кількість людей, закутих у кайдани і приречених на смерть, — деяких з них щоденно вбивають на очах у решти, так що ті, хто залишився живий, бачать свою власну долю у долі до себе подібних. Такий образ долі людської». Так, у цьому криється суть абсурду. Смерть — «неспростовний доказ абсурдності життя».