Для людей віруючих проблема абсурдності буття розв’язується ясно. Для них всесвіт не байдужий, він покірний всемогутньому уважному до долі найменшого створіння богові, якого можна пом’якшити молитвою. Смерть для них не кінець усього, а початок справжнього існування. Душа безсмертна, і присутність бога сповнює її блаженством. Однак для героїв Мальро — Гаріна і Перкена, Жізора і Маньєна — бог мертвий. До чого душа, коли немає бога? Гарін потребує віри в абсурдність світу. «Людина безсила, вона не живе по-справжньому без переконання, без невідступної думки про марність світу».
Мальро ніде не говорить, що згоден з Гаріним, і я не думаю, що він згоден з ним повністю. Але сам він твердить: «Відсутність кінцевої мети життя стала умовою дії». Ця відсутність розкріпачує дію. Якщо нічого немає, можна дозволити собі все. Така, зазначає П’єр де Буадеффр[270], «люциферова спокуса, перед якою самому Мальро пощастило встояти, але якій звичайно піддавались „завойовники“ від Калігули[271] до Гітлера». Людина з порожньою душею може вдатись до найризикованіших авантюр. Що їй втрачати?
Але навіщо? Хіба не було б природніше, коли всесвіт байдужий, не кидатись у бійку, назустріч тортурам і смерті, а просто жити собі на втіху? Адже Гарін воює не заради «ідеалу». Він говорить з презирливою іронією про людей, які твердять, ніби вони працюють заради щастя людства. Честолюбець? Гаріну (у якого дещо, але тільки дещо від молодого Мальро) не властиве честолюбство, яке планує майбутнє і підготовляє чергову перемогу, меркантильне честолюбство Растіньяка, «але він почуває в собі настирливу, настійну потребу в могутності». Він не чекає від могутності ні грошей, ні поваги, ні шани, — вона потрібна йому як така. «Він доходив висновку, що здійснення могутності приносить свого роду розраду, свого роду розкріпачення. Його цікавила гра самим собою. Будучи відважним, він знав, що будь-який програш обмежений смертю».
Аналогічні думки раз у раз неодмінно натикаються) на смерть. Іноді вона уявляється розв’язанням проблеми. Дід Берже в «Альтенбурзьких ліщинах» кінчає самогубством, як це вдіяв дід самого Мальро. У інших персонажів Мальро думка про смерть перетворюється на манію убивства. Ця жорстокість виникає здебільшого у людей принижених. «Глибоке приниження породжує заперечення світу. Лише кровопролиття, наркотики і неврози живлять такого роду самотність». І ще: «Революція, — що це таке? Я скажу тобі: ніхто не знає. Але передусім — у світі надто багато злиднів, не лише відсутність грошей, а… те, що завжди існують багатії, які живуть, і інші, які не живуть».
Це не жалість — почуття, героям Мальро мало властиве, зневажуване багатьма з них. Це потреба відвоювати для себе і для інших людську гідність. «Що ви називаєте гідністю?» — питають у Кіо («Доля людська»). Він відповідає: «Протилежне приниженню». Не така вже погана відповідь. Гідність — це повага, котру людина повинна почувати до самої себе і якої вона може вимагати від інших. Коли гідність не поважають, вона перетворюється на приниження, а приниження веде до тероризму.
«Життя не більше як камінь, кинутий в океан, але, знаючи це, ставиш на карту саму траєкторію». Є, проте, багато способів поставити життя на карту, багато форм ризику. Молодий Мальро обрав революційну боротьбу. Не тому, що він вірив у комуністичну революцію. Він ніколи не мислив як марксист. Серед його героїв є комуністи: Бородін, Кіо. Гарін не побажав вступити до партії, знаючи, що не витримає дисципліни, якої вона вимагає. Він не любить народ. Безумовно, він віддає перевагу бідним перед багатими, бо бідні людяніші. Але він почуває, що це доброчесність переможених.
Героїв Мальро цікавлять більше вчинки, аніж теорії. Звичайно, вони відрізняються одна від одної своїми ідеями. І значно більшою мірою, ніж це визнавалося. Один з критиків написав: «Персонажі Мальро настільки неживі, що відразу помирають у пам’яті читача. Для мене всі вони — від Гаріна до Венсана Берже — тільки дискутуючі силуети з бомбою або револьвером у руці і метафізичним мозком». Я не поділяю цієї думки. Гарін незабутній; терорист Хонг жахливий; ідеаліст Ченг Дай надзвичайно людяний і багатий на відтінки; подружня пара Кіо-Мей трагічно переживає своє дивне кохання; великий ділок Ферраль — яскравий портрет. Але усі ці люди не прагнуть, щоб їхня воля перетворилася на здатність мислити. Їм треба вирватися з самих себе, з своєї абсурдної свідомості. Авантюра — їхнє алібі. Ризик — їхня стихія. «Як і кожне напружене почуття, почуття небезпеки, зникнувши, залишило його спустошеним; він жадав відчути його знов». Ця фраза стосується Чена, персонажа «Долі людської», але погляньте, як пасує вона і самому Мальро, який, ледве позбавившися однієї небезпеки, свідомо шукає іншої і, розлучившись з Інтернаціональною бригадою, кидається у французький Опір.
271