Мельберг, спеціаліст, який вивчає Африку і стародавні цивілізації, твердить, що, поринаючи в глибину віків, він знаходить суспільство, яке передувало царству Ура[275], світу шумерів, іншим містам, іншим державам і яке нагадує мурашкове; над жерцями там стоїть Цар, могутність котрого зростає в міру зростання місяця, але якого вбивають, коли відбувається місячне затемнення. Цей Цар — він сам, Людина, і в той же час він — Місяць. Ми опиняємось у світі космічної, дорелігійної свідомості. Пізніше, — хай то буддизм, іудаїзм, християнство, іслам, — весь відомий нам світ почне мислити релігійно. «Але психічна структура, створювана космічною цивілізацією, так само несумісна з тією, що її створює релігія, як християнство несумісне з вольтер’янським раціоналізмом». Де ж тут вічна людина?
Існували народності, які так і не зрозуміли зв’язку між статевим актом і дітонародженням. Як примусити їх зрозуміти християнство і благовіщення? Існували і такі, які не знали обміну. Як пояснити їм нашу економіку, наші соціальні структури? У чому зв’язок між нами і ними? «Тільки історія, подібно до богів, надає змісту буттю людському, — каже Мельберг, — зв’язує людину з нескінченністю… Ми люди тільки тому, що мислимо; але мислимо ми тільки те, що дозволяє нам мислити історія, а сама вона, очевидно, позбавлена змісту». Ми, однак, не можемо погодитися з тим, що вона позбавлена сенсу. Ми потребуємо світу, який був би зрозумілим.
У Мельбургу Мальро частково втілив себе, свої негативні риси. Коли інший учасник колоквіуму настоює на тому, що всі ці міркування — парадокс, що в людині є щось вічне і ми сьогодні чудово зрозуміємо твір єгипетського або готичного мистецтва, Мельберг відповідає, що митець (і ті, хто його розуміють) — виняток, що у християнському світі було чимало людей, які не були християнами, як у Єгипті — землеробів, що не були єгиптянами. Ви знаходите одвічні клуні, одвічні жнива? Певна річ.
«Чим менше люди причетні до своєї цивілізації, тим більше у них подібного; згоден! Але чим менше вони до неї причетні, тим більш скороминущі… Можна уявити собі деяку сталість людини, але ця сталість — у небутті…
Усі люди їдять, п’ють, сплять, злягаються, безперечно; але їдять вони не одне й те саме, п’ють не одне й те ж, бачать уві сні не те саме. Спільне у них тільки сон — коли вони сплять без сновидінь — і смерть».
Не слід забувати, що це говориться на колоквіумі. Мельберг доводить свою тезу до краю, і Мальро це чудово розуміє. Інший учасник бесіди не бачить причини, яка заважає буттю людства стати історією. «Найбільша таємниця, — говорить Вальтер Берже, — не в тому, що ми свавільно закинуті між невичерпністю матерії і невичерпністю світил; вона у тому, що й у цій в’язниці ми виявилися спроможними породити з самих себе образи, досить сильні, щоб заперечити наше небуття». Ми зустрічаємося з цією ж ідеєю, звернувшись до думок Мальро про мистецтво. Але історія — інша форма творчості. Вона нав’язує зрозумілий порядок хаотичній на перший погляд масі фактів, така сама і роль науки. Мальро не приймає всевладну історію гегельянства або марксизму, свого роду необоротний потік, який несе людство. Історія твориться волею людською кожної даної миті, у кожній точці землі. «Людина — це не те, що вона ховає… не та жалюгідна купка секретів… Людина — це те, що вона робить».
І яке має значення, що через тисячоліття те, що вона робить, буде незрозумілим, як незрозумілі сьогодні Царі-місяці або люди-пантери? Пегі вже показав, що люди, які волають до нащадків, ніколи не замислюються над тим, якими є нащадки, «що нащадки схожі на них самих. Що нащадки — це вони самі, тільки трохи пізніше… Вони хочуть перетворити нащадків на суддів. А в нащадків, можливо, буде багато своїх проблем, своїх власних турбот». Пегі має рацію. Нащадків, звичайно, цікавив Цезар, але значно менше, ніж який-небудь миршавий міністр (їхнього часу), менше, ніж яка-небудь зірка (нашого часу). Нащадки ще згадують Цезаря, Людовіка XIV, але не так уже часто. І коли вони навіть згадують про Людовіка XIV, то у зв’язку з Версалем або Сен-Сімоном, іншими словами, у зв’язку з творами мистецтва. Що повертає нас до основоположної ідеї: людина — це те, що вона робить або спонукає робити.
Мальро і його герої зовсім не байдужі до того, щоб посісти місце в історії. «Існувати у багатьох людях, і, можливо, довго. Я хочу залишити слід на цій карті. Оскільки я змушений грати проти власної смерті, я віддаю перевагу тому, щоб грати з двадцятьма племенами, ніж з однією дитиною». З двадцятьма племенами? Ще краще з цілою нацією, старою нацією, яка дарує героєві незліченні скарби свого минулого і своєї слави. Бо й народ — це те, що він зробив.
275