Космічне почуття священного, історичне почуття Франції — ось що, мабуть, найяскравіше у зрілому Мальро.
Під різними обличчями герої Мальро були захоплені пошуками цього Грааля[276]: Абсолюту. Чогось, речі або ідеї, завершеної у собі, непереборної, за яку може вчепитися індивід нерішучий, непевний себе. Коли бог помер, їм лишалася революція, нація. Але ж у це треба вірити, а вони ні в що не вірять. Опіум чистої дії, війни вхолосту замінила на якийсь час марксистська віра, але й вона, у свою чергу, згасла. Війна за Францію, примирення з історією пропонували шлях привабливіший, і Мальро обрав його. Але він бачить іншу, хоч теж зв’язану з історією, можливість спасіння — це культура; інший спосіб врятування від світу — відтворення його — мистецтво. «Мистецтво тремтінням старечої руки помститься прикрому і безглуздому світові, приневолюючи його до безсмертя».
Кожне велике мистецтво — творчість. Воно породжує сильне почуття, зовсім не обов’язково відтворюючи те, з чим пов’язане це почуття в житті. «Прекрасний захід сонця на картині — це не гарний захід сонця, а захід сонця великого художника». Щоб зробити за допомогою прикладу з музики думку Мальро яснішою: шепіт лісу у «Зігфріді» — не пташина пісня, а пісня Вагнера. Мальро наводить слова хазяїна гаража у Кассісі, котрий бачив, як малював Ренуар… «Перед ним була велика картина. Я подумав: „Піти поглянути“; це були оголені жінки, вони купалися в іншому місці. Він дивився не знаю на що і переробляв тільки якийсь малесенький куточок. Його бачення було не стільки особливою манерою дивитись на море (яке він у «Пралях» перетворював на струмок), скільки створенням світу, частиною якого був цей синій колір, взятий ним з безмежності».
Коротше, «великі митці не копіїсти світу, вони його суперники»… У прекрасному творі зникає дисгармонія між людиною і космосом. Митець перестає бути абсурдною людиною. Твір — це «часточка світу, яку людина спрямувала». Митець втрачає почуття своєї залежності, як космонавт втрачає відчуття ваги. Він уникає соціального тяжіння. Це не просто образ. Балет звільняє нас від відчуття ваги легкістю танцюристів; мультиплікація Уолта Діснея була перемогою над Ньютоном. Геніальний портрет — картина, цінна сама по собі, незалежно від того, що портрет є подобою живого обличчя. Тіціанова Венера викликає не любовний потяг, а захоплення. Вистава «Едіпа-царя»[277] викликає у глядача не бажання виколоти собі очі, а бажання повернутися ще раз у театр. Ті, хто захоплюються митцем, який став вільним, чують ехо свого визволення.
Я виклав у іншому місці[278], чому вважаю, що митець, як і учений, владарює над природою, тільки підкоряючись їй або, точніше, черпаючи з неї матеріал для своїх творів. Піднесене народжується тоді, коли митець надає життєвим катаклізмам (пристрасть, буря, війна) художньої форми. Найжахливіші трагедії стають завдяки генію Шекспіра джерелами найвищої поезії. Достоєвський писав: «Головне зробити з „Братів Карамазових“ художній твір». Мальро приймає мистецтво, у якому запозичення з реального зведено до мінімуму, форми спрощені або навіть вигадані митцем. Великий сучасний живопис заперечує «мистецтво умиротворення», задоволення сентиментальності або чуттєвості публіки; цей живопис бажає жити у своєму власному світі, де заново зустрічається з найвизначнішими художниками минулого, навіть доісторичного минулого, освітлюваного ними. Мане, Брак, Руо[279] дозволяють нам сприйняти велике буддійське, шумерське, доколумбове мистецтво. До появи сучасного мистецтва ніхто не бачив кхмерської, а тим більше полінезійської скульптури, бо просто на неї не дивилися.
Культура — це спадщина; велика культура несе в собі спадщину усього людства. «Мета будь-якої культури — зберегти, збагатити або перетворити, не завдаючи йому шкоди, ідеальний образ людини, успадкований тими, хто його у свою чергу творить. І ми бачимо, що країни, одержимі майбутнім, — Росія, Америка — все уважніше вдивляються у минуле саме тому, що культура — певна якість світу, одержана у спадщину». Завдяки Уявному Музею, відкритому тепер для всіх, стає доступним мистецтво всіх епох. У цьому мистецтві ми знаходимо стійкі, у певному розумінні вічні для людини цінності.
Залучення до мистецтва виявляє взаємозв’язки, «які дозволяють людині відчути себе вже не просто безглуздою випадковістю у всесвіті». Я сам згадую, як був схвильований, коли цього літа за містом мене відвідали п’ятдесят студентів, що зібралися з усіх кінців світу — чорні і жовті, американці і радянські громадяни, — і я констатував, що з усіма ними можу спілкуватися, говорячи про Стендаля і Чехова, Мелвілла і Достоєвського, Хокусаї[280] і Сезанна. «Мистецтво — це антидоля». Воно протиставить стародавньому і дикому Фатуму іншу долю, справу рук людських.
276
277
«
278
У статті, присвяченій Алену, Андре Моруа пише: «Світ речей не може існувати без розуму. Але, з іншого боку, реальність — єдине, що спрямовує наші думки».
280